Найбільший привілей, який я мала у даванню
Так як розказує Віккі Джонсон письменникові цього журналу
Часто особам, які мають здорові вуха та очі є тяжко вислухати та зрозуміти правди про Боже царство. Тепер я зустріла виклик навчати ці правди молодій жінці, яка народилася глуха та сліпа!
МІЙ чоловік і я мешкали у сусідстві біля Гелен Келлер Народного Центру для Глухих та Сліпих, у Сендс Пойнт, Лонґ Айленд, Нью Йорк. Дивлячись на закінчення цього будинку, ми задумувалися над людьми, які були глухі та сліпі, деякі навіть ще з народження. Вони ніколи не бачили краси землі й не чули її радісні звуки! Сама думка про це охоплювала нас сумом та невимовним співчуттям; ми ніяк не могли уявити собі життя у цілковитій темряві й тиші! Ми знаємо про обітниці Єгови, що земний рай під володінням Його царства колись відновить зір та слух сліпим і глухим, але як ми могли передати цю надію тим, що незабаром будуть нашими сусідами? Ми молились, щоб Бог відкрив нам спосіб, як зробити це.
У вересні 1977 р., нам відкрився спосіб. Наш збір Свідків Єгови отримав листа від Джорджіни Ділтс з Сієтл, Вашінгтону. Вона провадила біблійну студію вживаючи Брейль (друк для сліпих) з 25-літньою Деббі Кюрі, молода жінка, яка була глуха та сліпа з народження. Делес Теллі, сліпий Свідок був перший, який зустрів Деббі. Він студіював з нею і брав її на зібрання, але з часом передав її Джорджіні Ділтс, яка знала мову глухонімих, щоб вона студіювала з нею. Тепер Джорджіна поінформувала нас, що Деббі відсилали до Гелен Келлер Центру, який був суміжно нашому домові. У листі була просьба, щоб наш збір призначив когось продовжувати біблійну студію. Мене вибрали студіювати з нею! Але, як я могла? Я могла бачити і чути. Я вважала бачення та слухання за щось звичайне. Як мені пристосовуватись до Деббі у її темному та тихому світі? Як я мала комунікувати з нею? Я не знала азбуки і мову глухонімих з допомогою пальців — а коли б я і знала, то вона не могла б бачити!
Коли я зустріла Деббі в інституті, то мій страх відійшов. Мені не треба було вчитися азбуки для глухонімих, щоб говорити з нею. Я говорила до неї звичайно, а вона вживала свої руки за вуха. Як я говорила, вона клала великий палець мені на губи, а решта пальців на щоку та горло. Відчуваючи рухи моїх губ, щоки та трясіння мого горла, вона знала, що я говорила! Цей спосіб називають Тедома. Цього слова ще не знайдете у словарях. Воно складається з’єднанням перших імен глухосліпого брата та його сестри, які перші навчились, як уживати цей спосіб — Тед і Ома. Деббі говорила до мене своїм голосом, хоч спочатку мені було тяжко зрозуміти все, що вона говорила. Її здібність говорити звучно була вражаюча, тому що вона зроду не чула промовлених слів.
Її перше питання було, „Коли я зможу піти до Залі Царства?” Того самого тижня я взяла її на студію книжки, і зробила розпорядок студіювати Біблію з нею. Вона також почала приходити на деякі тижневі зібрання у Залі Царства. Перше зібрання є школа, що тренує нас, як проповідувати, а друге помагає нам організуватись до проповідування.
Кроки допомагати Деббі
Спочатку я взяла зі собою книжки з шрифтом Брейля, щоб вона мала щось читати під час зібрання, але це було лише тимчасово. Я і інша сестра у зборі брали курси, як розмовляти за допомогою пальців та вимовляти слова знаками, і за кілька тижнів ми чергувалися, щоб тлумачити зібрання для Деббі. Вона тримала нас за руку і по пальцях ми переказували їй все сказане. Вона дуже тішилася, що могла мати участь на зібраннях. Одного разу мені призначили студентську промову у Теократичній Школі. Деббі хотіла брати участь зі мною. Я так приготовила свою промову, щоб вона могла вимовити кілька слів, і це дуже потішило її. Вона також відповідає на студії книжки.
Товариство Вартової Башти є свідоме щодо труднощів сліпих, глухих, і калік. Воно має біблійні книги написані шрифтом Брейля, багато з яких Деббі позичала. У відділі, що займається шрифтом Брейля, Товариство приготовляє багато своїх видавництв для сліпих читачів. Коли ми студіюємо з Деббі, то вживаємо книжку Правда, Яка Веде До Вічного Життя. Вона має цю книжку у шрифті Брейля, голосно читає параграфи з питаннями, а тоді відповідає. У кожному другому числі журнала Вартова Башта статті приготовлені для студії друкується шрифтом Брейля. Цим Деббі заохотилася приходити на недільні зібрання у Залі Царства, коли студіється це число журнала.
Дозвіл треба було отримати від Гелен Келлер Центру в якому Деббі мешкає, щоб робити це. Центр не є ворожо настроєний до Свідків Єгови, але дуже охороняє своїх клієнтів утриманців. Яків, один з добровільних робітників, брав Деббі до Католицької церкви, у неділю рано. Він був дуже добрий до неї, брав її плавати, до ресторанів, та до інших місць. Начальники Центру відчували, що це був добрий розпорядок і не дуже хотіли змінити його. Отже, Центр бажав, щоб Деббі розділювала свій час між нами — серед тижня ходила до Залі Царства, а з Яковом до Католицької церкви в неділю.
Проте, Деббі постійно просила, щоб її пускали до Залі Царства в неділю. Нарешті її соціальний доглядач згодився пустити її, але лише, коли вона повідомить Якова про своє бажання. Їй було тяжко зробити це. Вона любила його. Він був дуже добрий до неї. Вона також хотіла, щоб він навчився про життя у земному раю Єгови.
Вона запросила Якова на її особисту студію Біблії. Він є вірний католик, але не міг відмовити Деббі. Отже він знайшов себе сидячим на засіданні чогось, що думав собі буде подібне до зібрання Ку-Клакс-Клану (політичне зібрання). У Центрі часто говорили про ,тих людей, які кілька разів на тиждень забирають Деббі на релігійні зібрання’, кажучи, що ,одно зібрання на тиждень вже було занадто релігійно’, отже ,ці люди справді мусять бути дивні’. Яків розказав нам усе це, але додав, „ви є дуже нормальні, гостинні люди і ви дійсно дбаєте про Деббі”. Він вернувся до центру і пропонував, щоб дозволити Деббі перебувати свій час з нами, коли ми лише хотіли брати її зі собою. Вона відразу почала приходити на студії журнала Вартова Башта в неділю.
„Я не маю проблем”
Одна студія Вартової Башти розбирала статтю під назвою „Складайте Свої Тягари На Єгову”. Пізніше я переговорила деякі точки з Деббі.
„Коли маємо проблеми”, я сказала, „то завжди можемо приступати до Бога Єгови у молитві і переговорити їх з Ним. Ми ніколи не повинні стримуватися приступати до Нього з якими-небудь проблемами, які виринають у нашому житті”.
Ця молода жінка, яка прожила 26 років свого життя у цілковитій темряві та тиші відповіла, „Я не маю проблем”. У порівнянні з нею, то це я не маю проблем!
Одного разу з’явилась маленька проблема. Я також студіюю Біблію з Деніс, дівчина, яка приходить на зібрання до Залі Царства. Їй призначили студентську промову, і я переглядали її нотатки. Деббі закрила нотатки своєю рукою. Я піднесла руку, але вона знову те саме зробила. Третій раз, коли це сталося, то я взяла руку і трохи потримала її. Деббі відвернулась від мене. Закінчивши переглядати нотатки Деніс, я повернулась до Деббі. Вона витягнула старий лист від своєї бабусі з гаманця і дала його мені, щоб я прочитала його — я вже кілька разів читала їй цей лист. Коли дочиталась до місця де бабуся казала їй, що вона не потребувала знову хреститись, тому що вона вже була хрещена у Бетені Церкві П’ятдесятників ще малою дівчинкою, то Деббі забрала листа від мене. Цим вона казала мені щось.
„То це значить, що ти не хочеш хреститись на Свідка Єгови?” Я запитала.
„Ні”.
„Ти ж сказала мені раніше, що хотіла хреститись. А тепер не хочеш?”
„Ні”.
„А коли ти змінила свою думку?” Вона не відповідала.
„Чи ти хочеш бути П’ятдесятником чи Свідком Єгови?”
„П’ятдесятником”.
„Чи ти далі хочеш студіювати Біблію зі мною?”
„Ні”.
„Чи ти хочеш, щоб я брала тебе до Залі Царства у четвер? Вона вагалась, але нарешті відповіла, „Так”.
Я зрозуміла в чому була справа. Вона була заздрісна тому, що я допомагала Деніс. Вона старалась образити мене відкидаючи Свідків. Я покинула справу, але на слідуючому зібранні знову згадала про неї. Вона не хотіла говорити про неї.
„Останнього разу, що ми розмовляли між собою”, я сказала, „ти не хотіла бути Свідком Єгови. Чи це дійсно є так?”
„Ні”.
„Ти розгнівалась на мене”.
„Ні!” Вона відповіла непохитно. Вона не хотіла, щоб я думала, що вона гнівалась.
„Так”, я відповіла, „ти нагнівалась. Це зрозуміло. Ти хотіла моєї уваги. Але це був час допомагати Деніс. Коли я звертаю увагу на Деніс, то це не значить, що я не люблю тебе. Чи розумієш це?”
Вона не відповідала, і я продовжувала:
„Це є таке саме, як мати, яка має кілька дітей. Вона любить усіх своїх дітей, але звертає увагу на кожного в різні часи. Того дня треба було допомогти Деніс. Тепер є твій час. Коли хочеш гніватись, то гнівайся на мене, але ніколи на Єгову або Його правду. Я також часами гніваюсь. Це є людська слабкість, але ми стараємося перемогти її”.
Деббі зрозуміла справу. Вона ніколи вже більше не виявляла заздрости. Я тепер сама довідалась те про що її бабуся з Вашінґтон штату писала в листі. „Вона є дуже щаслива молода дівчина так, як я є певна ви вже знаєте, і дуже рідко коли злоститься”. Її бабуся також помістила слідуючу цікаву інформацію:
„Кінофільм ,День з Деббі’ є поміщений в бібліотеці Конгресу. Це був науковий фільм з наміром допомогти іншим, які були сліпі чи каліки. У той час Деббі була між вісім, а дев’ять років віку. Вона являлась на телевізійній програмі. В університетських класах і по багатьох інших групових програмах. Намір цього був, щоб показати родичам, що дитина, яка є сліпою або калікою, може і повинна мати нагоду на освіту і також брати участь у громадській роботі”.
Лист бабусі кінчається дуже поблажливо; „Знову хочу подякувати Вам, Вашому чоловікові та Вашим друзям за те, що ви були такі добрі та люб’язні до Деббі”. Я дуже оціняю її листа. Вона турбується добробутом Деббі. Коли я почала студіювати з Деббі, то її бабуся перевірила в центрі про це. Суспільний робітник запевнив її, що дружба зі Свідками дуже допомагає Деббі, тому що вони є „сильно об’єднаною групою і дійсно дбають про осіб з якими студіюють”.
Радощі, якими я ділюся з Деббі
На початку мойого споріднення з Деббі я хотіла, щоб вона почувала себе спокійно зі мною. Я сказала їй: „Я хочу, щоб ти була вільна зі мною. Не стримуйсь питати мене які-небудь питання”. На моє здивовання і потіху вона дуже гарно віднеслась на це, „Чи можемо піти на „піца пай”? Вона любить ходити до ресторанів, і коли не вибирає „піца пай”, то їсть шницелі зі смаженою бараболею. Вона просила мене взяти її плавати. Вона дуже привабливо висловлює свої просьби. Замість прямо просити чогось, вона переважно питає, „Що ти робиш у соботу рано? Пополудні? У суботу вечером? Неділю пополудні?” Вона ходить на деякі танці, має вібратор на руці, який підбирає вібрації, і таким чином вона має задоволення з музики.
Ми також маємо радість, коли йдемо розказувати людям про царство Єгови. Після кількох місяців студіювання Біблії, вона хотіла ходити зі мною від дому до дому, щоб давати людям свідоцтво. Я приготовила їй коротеньку написану вістку давати людям. Карточка повідомляє людей, що вона не бачить, ані чує, але хоче, щоб вони застановилися над цим писанням — я тоді читаю вірш і ми обговорюємо його. Деббі розуміє, як важно це є ділитись цим знанням з людьми і хоче брати участь. Коли перший раз вона пішла зі мною від дому до дому, то запитала: „Коли я зможу студіювати Біблію з кимось? Я хочу навчати людей Біблії”. Через Деббі та її суспільного робітника всі у Гелен Келлер Народному Центрі знають про роботу Свідків Єгови.
Коли з чоловіком ми взяли її відвідати світовий центр Товариства Вартової Башти у Бруклині, то вона дуже хотіла доторкнутися всіх речей. Перед цим ми заохочували її мацати деякі речі, думаючи, що цим поможемо їй навчитися про них. Але, дивно вона стримувалася. Проте, коли ми оглядали друкарню, то вона хотіла доторкнутися всього: папір, полотно, клей, машини. Під уважним наглядом, вона навіть відчула вібрації (коливання) великих обертальних пресів, коли вони друкували тисячі книжок або журналів.
Наша найбільша радість, якою ми ділилися з Деббі прийшла на „Переможна Віра” Міжнародній Конвенції, яка відбулась у липні на Шей стадіоні, Нью-Йорк. Там перед 55.000 зібраними на конвенції, Деббі, разом з 486 іншими символізувала своє посвячення служити Богові Єгові зануренням у воді! Того самого вечора, коли передавали останні вісті по телевізії, то помістили цю подію.
Безмежна радість ще лежить у майбутності
Деббі дуже палко чекає часу, коли у райській землі Єгови вона зможе бачити і чути так, як інші люди. Уявіть собі її радість, коли перший раз вона розкриє свої очі і побачить гори, ліси, поспішні річки та хвилясті океани, квіти та птиці і граціозні тварини, чоловіків та жінок — і саму себе! Я надіюсь, що сама буду мати привілей бути там, і побачити це все, і дивитись на її дивування та здивування, коли вона почує спів пташок пересмішників, звук вітру, дзижчання комах, рев водоспаду та людські голоси — включаючи свій власний! Ми маємо нахил брати такі речі за звичайні. Але Деббі Кюрі не пропустить їх. Чи ми справді оціняємо наші очі та вуха? Деббі Кюрі буде оціняти їх.
Часами дуже важно працювати з Деббі, але всі наші зусилля є варта, коли вона каже: „Минулої ночі я молилась до Єгови, щоб Він дав мені сили”, або коли вона усміхається і буквально дрижить з радости через якусь малу річ, або коли серед біблійної студії вона обійме мене і каже: „Я люблю студіювати Біблію”. Справді, за моїх сорок років, як Свідок, це був найбільший привілей, який я мала у даванню!