Частина III

Наука. Постійні людські пошуки правди

Релігія і наука Невдале поєднання

ТИСЯЧОЛІТНІ пошуки наукової правди, здається, заклали солідний фундамент для наступних досліджень. Звичайно, людину ніщо не змогло б зупинити від подальшого прогресу. Але у «Книжці популярної науки» (англ.) говориться, що «наука протягом третього, четвертого і п’ятого століть по Р. Х. зазнала кризи».

Дві події відіграли вагому роль у цій ситуації. Протягом першого століття з приходом Ісуса Христа було проголошено нову релігійну еру. А кілька десятиліть перед тим, у 31 році до н. е., з виникненням Римської імперії народилась нова політична ера.

Римляни на противагу давньогрецьким філософам, що передували їм, «більше цікавились рішеннями буденних проблем, а не пошуками абстрактної правди», говориться у вищезгаданому довіднику. Логічно, що «їхній внесок у чисту науку був незначним».

А втім, римляни дуже вміло застосовували нагромаджені до них наукові знання. Приміром, протягом першого століття Пліній Старший упорядкував наукові знання, а працю назвав «Природнича історія». Хоча там і були помилки, проте ця праця врятувала різнорідну наукову інформацію, яка могла б не дійти до наступних поколінь.

А що стосується релігії, то християнський збір, який у той час швидко зростав, не займався науковими дослідженнями. Це не означає, що християни були проти науки як такої, але на першому місці у християн, як сказав про це сам Христос, головним чином було поширення релігійної правди (Матвія 6:33; 28:19, 20).

Наприкінці першого століття відступницьке християнство вже почало розбавляти релігійну правду, яку було призначене проповідувати. Пізніше, як було передсказано наперед, це привело до утворення відступницької форми християнства (Дії 20:30; 2 Солунян 2:3; 1 Тимофія 4:1). Перебіг подальших подій показує, що відкинення ними релігійної правди спонукало у них байдужість до наукової правди, а інколи навіть дух протидії їй.

«Християнська» Європа втрачає першість

«Уорлд бук енсайклопідія» пояснює, в добу середньовіччя (від V до XV століття) «вчені в Європі більше цікавились теологією, або вивченням релігії, ніж вивченням природи». Це «наголошування радше на спасіння, ніж на дослідження природи,— як говорить «Енциклопедія Кольєра» (англ.),— ставало швидше завадою, аніж стимулом до науки».

Христове вчення не містило у собі ніякої перешкоди для науки. Проте заплутаність фальшивих доктрин загальновизнаного християнства разом з надмірним наголошенням на спасіння ніби живої безсмертної душі ставила перешкоди розвиткові науки. Більшість досліджень знаходились під контролем церкви і, головним чином, проводились у монастирях. Такий релігійний умогляд сповільнив пошуки наукової правди.

Ще з самого початку нашої ери наукові справи ставились на друге місце після теології. Практично було здійснено деякі поступи лише в медицині. Наприклад, Авл Цельс, римський лікар і письменник першого століття н. е., якого називають «римським Гіппократом», написав те, що сьогодні вважається медичною класикою. Грецький фармацевт Педаній Діоскурід, що служив хірургом у римській армії за часів Нерона, написав видатний фармакологічний підручник, який користувався популярністю протягом століть. Клавдій Гален, грек з другого століття н. е., засновуючи експериментальну фізіологію, вплинув на медичну теорію і практику, поширену в його часи та середньовіччі.

Період наукового застою тривав навіть після XV століття. Щоправда, європейські вчені протягом тих часів теж робили відкриття, але в більшості випадків вони не були першими. У журналі «Тайм» зауважується: «[Китайці] були першими вченими у світі. Ще задовго до європейців вони знали, що таке компас, як робити папір та порох [і] як друкувати рухомим друком».

Отже, у зв’язку з загальним браком наукового мислення в «християнській» Європі нехристиянські культури пішли вперед.

Науковий прогрес

Араби швидко стали першими в науці дев’ятого століття. Особливо протягом X і XI століть, тоді, коли загальновизнане християнство марнувало час, ті вступили в золотий вік досягнень. Вони зробили цінний внесок у медицину, хімію, ботаніку, фізику, астрономію і, передусім, у математику. (Дивіться інформацію у рамці на 20-й сторінці). Маан З. Мадіна, ад’юнкт-професор арабської філології Колумбійського університету, говорить, що «сучасна тригонометрія, а також алгебра і геометрія здебільшого є арабським творивом».

Більшість цих наукових знань було здобуто вперше. Але деякі з них ґрунтувалися на солідному фундаменті грецької філософії і, як не дивно, ці відкриття здійснювалися завдяки релігійному втручанню.

Відносно на початку нашої ери загальновизнане християнство поширилось у Персії, а після в Арабії та Індії. Протягом п’ятого століття Несторій, константинопольський патріарх, втягнувся в суперечку, що привело до схизми Східної церкви. Через це утворилась течія несторіанство.

У сьомому столітті раптово з’явилась і почала поширюватися нова релігія — іслам, і несторіани швидко почали передавати здобуті ними знання арабським завойовникам. Згідно з «Енциклопедією релігії» (англ.), «несторіани перші, хто допоміг їм пізнати грецьку науку та філософію тим, що переклали грецькі тексти на сирійську мову, а потім арабську». Вони «перші ознайомили Багдад з грецькою медициною». Арабські вчені проводили свої дослідження на основі того, чого вже навчились від несторіанців. Арабська мова як мова вчених Арабської імперії витіснила сирійську і виявилась дуже зручною для наукових записів.

Але араби не лише давали, але й забирали. Коли маври проникли через Іспанію в Європу, де і прожили понад 700 років, вони принесли разом зі собою також передову ісламську культуру. І під час восьми так званих християнських хрестових походів, починаючи від 1096 року і закінчуючи 1272 роком, хрестоносці із Заходу були вражені прогресивною ісламською цивілізацією, з якою вони зустрілися. За словами одного письменника, вони повернулися з «безліччю нових вражень».

Араби спрощують математику

Один з вагомих внесків, який араби зробили європейцям,— впровадження арабських цифр, що витіснили римські цифри-літери. Насправді назва «арабські цифри» — хибна. Точніше було б називати їх «індо-арабськими цифрами». Щоправда, арабський математик і астроном Хорезмі, який жив у дев’ятому столітті, написав про цю систему чисел, але він запозичив її від математиків з Індії, що придумали її ще за тисячу років до того — в третьому столітті до н. е.

Ця система чисел була мало відома в Європі до того часу, коли визначний математик Леонардо Фібоначчі (також знаний як Леонардо Пізанський) написав про неї в 1202 році у своїй праці «Liber Abaci» («Книга рахівниці»). Демонструючи перевагу цієї системи, він пояснює: «Дев’ять індійських цифр такі: 9, 8, 7, 6, 5, 4, 3, 2, 1. З цими дев’ятьма цифрами та знаком 0... можна написати будь-яку цифру». Європейці не відразу бажали прийняти цю систему. Але наприкінці середньовіччя вони прийняли нову систему цифр, і простота в користуванні нею сприяла науковому прогресу.

Якщо ви вагаєтесь у простоті вживання індо-арабських цифр відносно латинських, якими користувались у давнину, спробуйте відняти LXXIX від MCMXCIII. Ну що, безвихідне становище? Мабуть, значно легше відняти 79 від 1993.

Вогник науки повертається в Європу

Починаючи з XII століття, полум’я наукових пошуків у мусульманському світі почало згасати. Проте воно повернулось в Європу, коли групи вчених стали предтечею сучасних університетів. У середині XII століття було засновано університети в Парижі та Оксфорді. Кембріджський університет був заснований відразу після них на початку XIII, а Пражський та Гейдельбергський — у XIV столітті. Під кінець XVIII століття університети стали головними центрами наукових пошуків.

На початку ці школи перебували під сильним релігійним впливом, більшість досліджень орієнтувались або були спрямовані на теологію. Але в той самий час ці школи приймали грецьку філософію, особливо праці Арістотеля. Згідно з «Енциклопедією релігії», «науковий метод... протягом середньовіччя... будувався відповідно Арістотелевої логіки пізнання, категорії та розмірковувань над його працями і вирішеннями трудностей».

Фома Аквінський, вчений XIII століття, намагався поєднати Арістотелеве вчення з християнською теологією; пізніше його назвали «християнським Арістотелем». Але в деяких поглядах він розходився з Арістотелем. Аквінський, наприклад, відкинув теорію, що світ існував завжди, він погоджувався зі Святим Письмом, що світ був створений. У «Книжці популярної науки» говориться, що він, міцно дотримуючись «переконання, що у всесвіті існує порядок і його можна збагнути людським розумом, зробив цінний внесок у розвиток сучасної науки».

Однак вчення Арістотеля, Птолемея та Галена здебільшого приймалися навіть церквою як безперечна істина. Вищезгаданий довідник пояснює: «У середньовіччі, коли зацікавленість у наукових експериментах та прямих спостереженнях була на мілині, слова Арістотеля були законом. Аргументом, на якому середньовічні схоласти ґрунтували багато «наукових» спостережень, було — Ipse dixit («сам сказав»). За таких умов помилки Арістотеля, особливо в галузі фізики й астрономії, століттями стримували науковий прогрес».

Перший, хто почав вагатись у цих поглядах, які сліпо сприймалися за правду, був оксфордський чернець XIII століття Роджер Бекон. Його називали «найбільшою фігурою середньовічної науки», він практично один відстоював експериментальний спосіб пізнання наукової правди. Говорять, що ще в 1269 році — багато століть наперед — він передбачив існування автомобілів, літаків та кораблів з двигунами.

Проте, незважаючи на передбачення та світлий розум, Бекон був обмежений у знаннях фактів. Він дуже вірив у астрологію, магію та алхімію. Це показує, що насправді наука є постійними людськими пошуками правди і завжди предметом перегляду.

Хоча здавалось, що наукові дослідження не відбувалися в XIV столітті, проте в кінці XV століття людські пошуки наукової правди були далекі до завершення. Насправді, дослідження протягом наступних 500 років дуже затінять ті, що передували їм. Світ став на поріг наукової революції. І як це буває у кожній революції, в ній будуть свої герої та вороги, а понад усе — жертви. Більше інформації ви отримаєте у наступному номері — у IV частині серії статтей під назвою «Наука. Постійні людські пошуки правди».

[Рамка на сторінці 27]

Золотий вік арабської науки

Хорезмі (восьме — дев’яте століття н. е.) — іракський математик і астроном; відомий за створення терміну «алгебра» від арабського аль джабр, що означає «єдність розсипаних частинок».

Джабір ібн-Хайян (восьме — дев’яте століття н. е.) — алхімік; його називають батьком арабської хімії.

Аль-Баттані (дев’яте — десяте століття н. е.) — астроном і математик; удосконалив астрономічні підрахунки Птолемея і таким чином визначив з більшою точністю тривалість року та кожної пори року.

Ар-Разі (дев’яте — десяте століття н. е.) — один з найвідоміших перських лікарів; першим побачив різницю між віспою та кіром і покласифікував всю матерію на тварини, рослини та мінерали.

Ібн аль-Хайсам (Альхазен) з Басри (X — XI століття н. е.) — математик і фізик, зробив значний внесок у теорію оптики, куди входили дослідження явища рефракції, рефлексії, бінокулярного бачення та атмосферної рефракції; перший, хто правильно пояснив, що бачення можливе лише через відбиття світла від предметів.

Омар Хайям (XI — XII століття н. е.) — славетний перський математик, фізик, астроном, лікар і філософ; на Заході більше знаний за свою поезію.

[Ілюстрації на сторінці 25]

Арістотель (вгорі) і Платон (унизу) мали значний вплив на наукове мислення протягом століть.

[Відомості про джерела]

National Archaeological Museum of Athens

Musei Capitolini, Roma