Я пережив катастрофу рейсу 801
Я ВИЗИРНУВ в ілюмінатор літака під час посадки на Гуам. «Дивно,— подумалося мені.— Там так темно». Правда минула вже північ і майже нічого не було видно через сильний дощ. Але куди поділися знайомі вогні острова та яскраві злітно-посадочні смуги аеропорту? Я бачив лише тьмяні вогники на крилах нашого велетенського реактивного літака.
Одна із стюардес зробила звичайне оголошення перед посадкою, і я відчув, як шасі торкнулися землі. Раптом почувся сильний шум, ніби наш літак шкрябнувся об землю. Літак страшно струснувся, і пасажири, вхопившись за бильця крісел, почали кричати: «Що сталося?»
Через кілька секунд наш «Боїнг-747» врізався у схил пагорба, за п’ять кілометрів до аеропорту, очевидно внаслідок прорахунків пілота. У цій авіакатастрофі 6 серпня 1997 року загинуло 228 пасажирів та членів екіпажу. Я був одним з 26 чоловік, які вижили.
Перед посадкою на літак у Сеулі (Корея), працівник авіалінії поміняв мені квиток, давши останнє вільне місце у першому класі. Я настільки зрадів, що зателефонував своїй дружині Сун Дак, котра мала зустрічати мене в гуамському аеропорту. Така зміна місця стала мені у пригоді настільки, що я собі навіть і не уявляв.
Катастрофа і її наслідки
Через обмежену видимість екіпаж літака, мабуть, нічого не підозрював про навислу небезпеку. Все сталося надзвичайно швидко! Я готувався до найгіршого і раптом за одну мить опинився на землі поза літаком, все ще прив’язаний до свого сидіння. Не знаю, втрачав я свідомість чи ні.
«Може я сплю?» — спало мені на думку. Коли ж зрозумів, що це не сон, то найперше подумав, як зреагує моя дружина, коли почує про катастрофу. Згодом вона сказала мені, що ніколи не втрачала надії. Коли почула від когось в аеропорту, що лише семеро пасажирів залишилися живими, то вірила, що я був серед них.
Наш літак розвалився на чотири частини, які розлетілися по нерівній місцевості у джунглях. Всюди валялися тіла людей. Деякі частини літака горіли, і я чув вибухи, жахливий стогін та крики. «Поможіть! Поможіть!» — чулися благання. Моє крісло впало в майже двометрову меч-траву, і в моторошних відблисках вогню я бачив поблизу від себе крутий схил. Була десь друга ночі, а дощ далі лив без упину.
Я був настільки приголомшений, що навіть не подумав, чи поранений, поки не помітив молоду дівчину, з голови якої звисала здерта шкіра з волоссям. Я швидко торкнувся своєї голови й відчув, що у мене тече кров з порізу над лівим оком. Потім почав обстежувати своє тіло й знайшов багато малих порізів. На щастя, жоден з них не виклика́в серйозних побоювань. Проте я відчував паралізуючий біль у ногах, і не міг пересуватися. Обидві мої ноги були зламані.
Згодом, коли я потрапив у лікарню, лікарі назвали мої пошкодження «незначними». І це, безсумнівно, було так у порівнянні з пошкодженнями інших людей, котрі залишилися живими. Одного чоловіка витягнули з-під уламків без ніг. Інші постраждали від сильних опіків, у тому числі троє, котрі пережили катастрофу, але померли потім після кількох тижнів нестерпного болю.
Небезпека від полум’я
Я не думав про свої пошкодження, а хвилювався, чи прийдуть вчасно рятівники. Середні частини літака, де мало б бути моє сидіння, майже повністю зруйнувалися. Залишки горіли, і пасажири всередині помирали жахливою смертю. Мені ніколи не забути цих криків про допомогу.
Моє сидіння лежало недалеко від передньої частини літака. Я був на відстані простягнутої руки від уламків. Повернувши шию назад, я побачив яскраве полум’я. Я боявся, що з часом вогонь перекинеться на мене, але, на щастя, цього не сталося.
Нарешті врятований!
Хвилини тягнулися нескінченно довго. Минуло більше години. Кінець кінцем приблизно о третій годині ранку кілька рятівників знайшли місце катастрофи. Я чув, як вони розмовляли на верху пагорба, висловлюючи здивування з приводу побаченого. Один з них погукав: «Чи тут хтось є?»
«Я тут,— закричав я у відповідь.— Допоможіть мені!» Решта пасажирів також відгукнулися. Один рятівник звернувся до іншого, вживши ім’я Тед. Тому я почав кричати: «Гей, Теде, я тут! Теде, іди сюди й поможи нам!»
«Ми спускаємося до вас! Зачекайте трохи», — почули ми у відповідь.
Заливний дощ, котрий, мабуть, врятував багатьох від вогню, заважав рятівникам спускатися слизьким схилом. Через це минула ще одна довга година, поки рятівники добралися до вцілілих. Здавалося, що пройшла вічність, поки вони знайшли мене.
«Ми тут,— сказали двоє рятівників з ліхтариками.— Не хвилюйся». Потім разом із двома іншими рятівниками вони спробували перенести мене. Двоє вхопило мене за руки, а інші двоє — за ноги. Такий спосіб перенесення завдавав мені нестерпного болю, особливо тому, що вони постійно підсковзувалися у багні. Пройшовши коротку відстань, рятівники поклали мене додолу. Один з них пішов за ношами, і мене перенесли у місце, з якого військовий вертоліт перевіз мене в польовий госпіталь на вершині пагорба.
Нарешті я побачив свою дружину!
Лише о пів на шосту ранку я потрапив у реанімаційну палату. Через сильні поранення лікарі не дозволили мені подзвонити по телефону. Тому моя дружина дізналася, що я вцілів у катастрофі, лише о 10.30, майже через дев’ять годин після падіння літака. Один друг повідомив їй, що бачив моє ім’я у списку вцілілих.
Коли дружині дозволили побачитися зі мною, а це було приблизно о 16.00, то я не одразу впізнав її. Мої відчуття були притуплені знеболювальними ліками. «Дякую тобі, що залишився живим»,— були її перші слова. Я не пам’ятаю нашої розмови, але пізніше вона сказала, що я відповів: «Дякуй не мені. Подякуй Єгові».
Пріоритети на належному місці
Коли я лежав у лікарні після катастрофи, то біль не був для мене чимось новим. У 1987 році, коли не пройшло ще й року після мого переїзду з Кореї на Гуам, я впав під час будови з риштування на рівні четвертого поверху й зламав обидві ноги. Той час став поворотним у моєму житті. Моя старша сестра, Свідок Єгови, заохочувала мене вивчати Біблію. Я зміг зайнятися цим під час шестимісячного періоду видужання. У результаті того ж року я присвятив своє життя Богу Єгові й символізував це водним хрещенням.
Після авіакатастрофи я часто роздумував над своїм улюбленим біблійним віршем: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його,— а все це вам додасться» (Матвія 6:33). Одужуючи після катастрофи, я мав можливість переоцінити своє життя.
Катастрофа рейсу 801 надзвичайно сильно показала мені, наскільки цінним є життя. Я легко міг би загинути в ній! (Екклезіяста 9:11). Мені зробили кілька операцій, і, одужуючи, я провів більше місяця в лікарні.
А тепер я хочу показати нашому Величному Творцеві, що по-справжньому ціную чудовий дар життя, в тому числі й перспективу вічного життя в раю на землі (Псалом 37:9—11, 29; Об’явлення 21:3, 4). Я усвідомлюю, що таке цінування найліпше виявляти, продовжуючи ставити інтереси Царства на перше місце у своєму житті. (Надіслано).
[Відомості про ілюстрацію, сторінка 23]
US Navy/Sipa Press