ЮДА

(озн. «той, кого вихваляють»).

1. Четвертий син Якова, якого народила Лія, його дружина (Бт 29:35; 1Хр 2:1). Юда провів близько дев’яти років у Харані (Паддан-Арам), після чого разом з іншими домашніми Якова переселився до Ханаану. (Пор. Бт 29:4, 5, 32—35; 30:9—12, 16—28; 31:17, 18, 41.) Згодом він оселився зі своїм батьком в Суккоті, а тоді в Сихемі. Коли син Гамора зґвалтував Діну, Юдину сестру, Симеон і Левій відімстили за неї, повбивавши всіх чоловіків у Сихемі. Після цього вони пограбували місто, і Юда, очевидно, брав участь у цьому грабежі (Бт 33:17, 18; 34:1, 2, 25—29).

Ставлення до Йосипа. Оскільки Йосип був улюбленим сином Якова, Юда й інші брати почали його ненавидіти. Їхня ненависть зросла, коли Йосип розповів два сни, згідно з якими він мав зайняти вище за них становище. Одного дня Яків послав Йосипа до братів, які пасли отари, щоб той дізнався, чи все у них добре. Брати, побачивши Йосипа здалека, змовилися вбити його. Але за порадою Рувима, який хотів врятувати хлопця, брати кинули його в яму (Бт 37:2—24).

Після цього вони побачили караван ізмаїлівців. Юда, мабуть за відсутності Рувима, переконав інших, що ліпше продати Йосипа купцям, ніж убити його (Бт 37:25—27). Попри те що Йосип палко благав братів про милосердя, вони таки продали його за 20 срібняків (44 дол., якщо йдеться про шекелі) (Бт 37:28; 42:21). Хоча Юда, очевидно, хотів насамперед врятувати Йосипу життя і цей продаж зрештою обернувся для всіх благословенням, все ж він, як і його брати, був винен у тяжкому гріху і довгий час відчував докори сумління (Бт 42:21, 22; 44:16; 45:4, 5; 50:15—21). (За Мойсеєвим законом, який згодом отримали ізраїльтяни, такий злочин карався смертю; Вх 21:16.) Пізніше Юда разом зі своїми братами обманом змусив Якова повірити, що Йосипа розірвав дикий звір (Бт 37:31—33). Тоді Юда мав близько 20 років.

Сім’я Юди. Мабуть, після всього цього Юда пішов від своїх братів. Він отаборився неподалік адулламітянина Хіри, і між ними, очевидно, зав’язалася дружба. У цей час Юда одружився з дочкою ханаанця Шуа. У них народилося три сини — Ер, Онан і Шелах. Наймолодший, Шелах, народився в Ахзіві (Бт 38:1—5).

Згодом Юда взяв для Ера, свого первістка, дружину, Тамару. Але Ер виявився негідним, і Єгова покарав його смертю. Тоді Юда сказав Онану, своєму другому сину, щоб той одружився з бра́товою вдовою. Проте Онан, хоча й мав інтимні стосунки з Тамарою, «випускав своє сім’я на землю, щоб не продовжувати роду свого брата». За це Єгова покарав смертю і його. Тож Юда порадив Тамарі повернутися в дім свого батька й зачекати, поки підросте Шелах. Та коли Шелах виріс, Юда, мабуть боячись за життя свого наймолодшого сина, не одружив його з Тамарою (Бт 38:6—11, 14).

Якось, уже після того, як Юда овдовів, Тамара дізналась, що її свекор іде до Тімни. Вона одяглась, як повія, і сіла біля входу до Енаїма, якраз на шляху свекра. Юда не впізнав своєї невістки, а прийняв її за повію і провів з нею ніч. Коли пізніше з’ясувалося, що Тамара вагітна, Юда став вимагати, щоб її спалили як повію. Однак, побачивши докази того, що вона завагітніла від нього самого, Юда вигукнув: «Вона праведніша від мене, бо я не дав її своєму синові Шелаху». Так, не усвідомлюючи цього, Юда замість Шелаха став батьком законного спадкоємця Ера. Минуло ще приблизно шість місяців, і Тамара народила близнюків, Переца та Зераха. Юда більше не мав з нею інтимних стосунків (Бт 38:12—30).

До Єгипту за їжею. Згодом до Ханаану, в якому лютував голод, дійшла звістка, що в Єгипті є їжа. Тож Яків відіслав туди десятьох своїх синів, і серед них Юду. У той час харчовими запасами в Єгипті розпоряджався їхній брат Йосип. Він одразу впізнав братів, а вони його ні. Коли Йосип звинуватив їх у шпигунстві, вони, намагаючись це спростувати, згадали про свого брата Веніямина. Тоді Йосип наказав їм привести його, а Симеона зв’язав і залишив заручником (Бт 42:1—25).

Яків подумав, що втратив не лише Йосипа, а й Симеона, тому відмовився відпустити Веніямина до Єгипту. Тоді Рувим в емоціях сказав, що Яків може убити двох його синів, якщо Веніямин не повернеться. Але ці слова не переконали Якова — можливо тому, що свого часу Рувим осквернив його наложницю і втратив його довіру (Бт 35:22). Зрештою батькову згоду вдалося отримати Юді, коли він ручився, що з Веніямином нічого не станеться (Бт 42:36—38; 43:8—14).

Після того як сини Якова купили в Єгипті зерно і вже поверталися додому, їх раптом наздогнав Йосипів управитель і звинуватив у крадіжці (насправді Йосип сам усе це підлаштував). Коли нібито вкрадену річ знайшли в мішку Веніямина, всі повернулися в дім Йосипа. Тоді Юда взяв усю вину на себе і став красномовно й палко благати, щоб Веніямина відпустили, інакше батько цього не знесе. Юда сказав, що готовий стати рабом замість Веніямина. Щире прохання Юди так зворушило Йосипа, що він більше не міг стримувати почуттів. Залишившись на самоті зі своїми братами, він виявив, ким є насправді. Йосип простив їм те, що вони продали його в рабство, і сказав привести в Єгипет Якова, оскільки голод мав тривати ще п’ять років (Бт 44:1—45:13).

Пізніше, коли Яків зі всіма домашніми наблизився до Єгипту, він «послав Юду, щоб той пішов уперед і сказав Йосипу, що він вже йде в Гошен» (Бт 46:28).

«Найсильніший серед своїх братів». Юда турбувався про свого старенького батька і був готовий пожертвувати власною свободою заради Веніямина. Так він показав, що є «найсильнішим серед своїх братів» (1Хр 5:2). Це був уже не той Юда, який разом з іншими пограбував сихемівців, скривдив рідного брата Йосипа і обманув власного батька. Юда став здібним провідником і, як голова одного з 12 племен Ізраїля, отримав від батька перед його смертю особливе пророче благословення (Бт 49:8—12). Далі обговорюється його сповнення.

2. Плем’я, що пішло від Юди. Приблизно через 216 років після того, як Юда разом з домашніми Якова переселився в Єгипет, у цьому племені налічувалося 74 600 сильних чоловіків віком від 20 років і старше — більше, ніж у будь-якому іншому племені (Чс 1:26, 27). Під кінець 40-річної подорожі пустелею кількість чоловіків, які пройшли перепис, збільшилася в племені Юди на 1900 осіб (Чс 26:22).

Під наглядом Бецалеля, що походив з Юдиного племені, та його помічника Оголіава з племені Дана ізраїльтяни виготовили святий намет і його приладдя (Вх 35:30—35). Коли святиня була встановлена, племена Юди, Іссахара і Завулона отаборилися з її сх. боку (Чс 2:3—8).

Провідне плем’я з самого початку. Згідно з пророчим благословенням Якова, Юда мав відігравати в Ізраїлі провідну роль (Бт 49:8; пор. 1Хр 5:2), і це було очевидним уже від початку існування цього племені. Під час подорожей Ізраїля пустелею плем’я Юди вирушало першим під керівництвом провідника Нахшона (Чс 2:3—9; 10:12—14). З цього племені походив Калев, один з двох вірних розвідників, які отримали честь ввійти в Обіцяний край. Хоча Калев був вже в літах, він брав активну участь у завоюванні наділу, призначеного Юді. За Божою вказівкою плем’я Юди першим вирушило на бій з ханаанцями, об’єднавшись з племенем Симеона (Чс 13:6, 30; 14:6—10, 38; ІсН 14:6—14; 15:13—20; Сд 1:1—20; пор. Пв 33:7.) Пізніше Єгова призначив Юду очолити каральний похід проти Веніямина (Сд 20:18).

Спадщина Юди. Наділ, який отримало плем’я Юди, межував з територією Веніямина і Дана на Пн. (ІсН 15:5—11; 18:11), з Солоним (Мертвим) морем на Сх. (ІсН 15:5) і Великим (Середземним) морем на Зх. (ІсН 15:12). Його пд. кордон, очевидно, тягнувся від пд. краю Солоного моря у пд.-зх. напрямку до схилу Акраввім, тоді до Цину, далі коло Кадеш-Барнеа повертав у напрямку на Пн., перетинав Хецрон, Аддар, Карку, Ацмон, ішов до Єгипетської долини і закінчувався коло Середземного моря (ІсН 15:1—4). Частина цієї території, що лежала довкола Беер-Шеви, була призначена племені Симеона (ІсН 19:1—9). У наділі Юди також оселилися кенеяни — родина неізраїльтян, що були родичами Мойсеєвої дружини (Сд 1:16).

На території, яка колись належала племені Юди, міститься кілька природних регіонів, або зон. На Пд. лежить Негев, більшу частину якого займає плоскогір’я, що здіймається на 450—600 м над рівнем моря. Уздовж Середземного моря лежить Філістимська рівнина з піщаними дюнами, які подекуди простягаються вглиб суходолу аж на 6 кілометрів. У давнину на цій пагористій рівнині вирощували виноград, оливки і різні зернові культури (Сд 15:5). Далі на Сх. простягається горбистий район, поділений численними долинами; на Пд. його висота сягає 450 м над рівнем моря. Це Шефела (озн. «низина»), район, де колись росло багато сикоморів (1Цр 10:27). Шефела є низиною лише у порівнянні з гористою місцевістю Юди, яка лежить далі на Сх. і здіймається над рівнем моря на висоту від близько 600 до понад 1000 м. Східні схили Юдейських гір утворюють Юдейську пустелю, вкриту голими пагорбами.

Під проводом Ісуса Навина ізраїльтянам, очевидно, вдалося перемогти ханаанців на території наділу, призначеного племені Юди. Однак оскільки ізраїльтяни не поставили там жодного гарнізону, колишні мешканці таких міст, як Хеврон і Девір, скоріш за все, повернулися (ймовірно, коли ізраїльтяни воювали в інших місцях). Тому ті міста довелося завоювати ще раз. (Пор. ІсН 12:7, 10, 13; Сд 1:10—15.) Але мешканців рівнин, які мали добре оснащені бойові колісниці, так і не вдалося витіснити. Серед них, безсумнівно, були філістимляни з Гата і Ашдода (ІсН 13:2, 3; Сд 1:18, 19).

Від суддів до Саула. У неспокійні часи суддів плем’я Юди, як і інші племена, неодноразово потрапляло в пастку ідолопоклонства. Тому Єгова дозволяв довколишнім народам, зокрема аммонітянам і філістимлянам, нападати на територію цього племені (Сд 10:6—9). У дні Самсона юдеї не лише повністю втратили контроль над філістимськими містами Газою, Екроном і Ашкелоном, але й самі опинилися під гнітом філістимлян (Сд 15:9—12). Ймовірно, плем’я Юди змогло відібрати у філістимлян свої землі лише в часи Самуїла (1См 7:10—14).

Після того як Самуїл помазав на першого царя Ізраїля веніяминівця Саула, юдеї віддано воювали під його проводом (1См 11:5—11; 15:3, 4). Найчастіше доводилось вирушати у бій з філістимлянами (1См 14:52), які, очевидно, знову здобули владу над ізраїльтянами (1См 13:19—22). Проте поступово сила ворогів ослабла. Завдяки допомозі Єгови Саул і його син Йонатан перемагали в битвах з філістимлянами на території, що простягалася від Міхмаша до Айялона (1См 13:23—14:23, 31). Через якийсь час філістимляни знову вдерлися в Юду, але зазнали поразки, коли юний пастух Давид з племені Юди вбив їхнього єдиноборця Голіафа (1См 17:4, 48—53). Згодом цар Саул поставив Давида (який вже був помазаний на наступного царя Ізраїля) над цілим своїм військом. Давид як воєначальник вірно підтримував Саула і далі здобував перемоги над філістимлянами (1См 18:5—7). У цей час плем’я Юди було як «молодий лев» — воно ще не було царським, оскільки Давид ще не правив (Бт 49:9).

Коли Саул почав вбачати в Давиді суперника і став його переслідувати, той утік, але далі залишався вірним царю, помазанцю Єгови. Давид жодного разу не зробив нічого поганого Саулу і не дозволив іншим зробити це. Крім того, він ніколи не підтримував ворогів Ізраїля, а натомість далі воював з ними (1См 20:30, 31; 24:4—22; 26:8—11; 27:8—11; 30:26—31). Одного разу він захистив від філістимлян юдейське місто Кеїлу (1См 23:2—5).

Благословення Якова сповнюється на Давиді. Зрештою настав визначений Богом час, щоб царська влада перейшла з племені Веніямина до племені Юди. Після смерті Саула чоловіки з племені Юди помазали в Хевроні Давида на царя. Але інші племена і далі підтримували дім Саула і поставили над собою його сина Іш-Бошета. Між двома царствами постійно велися бої, поки Авнер, головний прибічник Іш-Бошета, не перейшов на сторону Давида. Невдовзі після цього Іш-Бошета вбили (2См 2:1—4, 8, 9; 3:1—4:12).

Коли Давид зрештою став царем над цілим Ізраїлем, сини Якова, тобто всі ізраїльські племена, віддали похвалу Юді і вклонилися царю, котрий походив з того племені. Тоді Давид зміг піти на Єрусалим і захопити твердиню Сіон. Після цього, хоча Єрусалим фактично лежав на території Веніямина, він зробив його своєю столицею. Загалом Давид був доброю і праведною людиною. Тож завдяки йому плем’я Юди було гідне похвали за такі риси, як справедливість і праведність, а також за службу на благо народу, наприклад за підтримання національної безпеки, як і пророкував Яків у своєму передсмертному благословенні. Рука Юди справді була на шиї його ворогів, оскільки Давид підкорив філістимлян (які двічі намагалися скинути його з престолу на Сіоні), а також моавітян, сирійців, едомлян, амаликітян і аммонітян. Тож за царювання Давида територія Ізраїля нарешті розширилася до кордонів, визначених Богом (Бт 49:8—12; 2См 5:1—10, 17—25; 8:1—15; 12:29—31).

Завдяки вічній угоді про Царство, яку Єгова уклав з Давидом, жезл і берло належали племені Юди протягом 470 років (Бт 49:10; 2См 7:16). Але об’єднане царство існувало тільки за панування Давида і Соломона, і лише в той час всі племена Ізраїля «вклонялися» Юді. Оскільки Соломон під кінець свого правління відійшов від Бога, Єгова вирвав десять племен з рук наступного юдейського царя, Реговоама, і віддав їх Єровоаму (1Цр 11:31—35; 12:15—20). Тільки левіти і племена Веніямина та Юди залишилися вірними дому Давида (1Цр 12:21; 2Хр 13:9, 10).

3. Двоплемінне царство, до якого, окрім Юди, входило плем’я Веніямина (2Хр 25:5). Після смерті Соломона інші десять племен створили незалежне царство під правлінням єфремівця Єровоама.

Трохи згодом, п’ятого року царювання Реговоама, єгипетський цар Шішак вдерся в царство Юди і дійшов до самого Єрусалима, захоплюючи на своєму шляху укріплені міста (1Цр 14:25, 26; 2Хр 12:2—9).

Протягом близько 40 років, за правління юдейських царів Реговоама, Авіяма (Авії) та Аси, між царствами Юди й Ізраїля постійно точилися війни (1Цр 14:30; 15:7, 16). Але Йосафат, наступник Аси, поріднився з неправедним ізраїльським царем Ахавом. Хоча завдяки цьому між двома царствами запанував мир, одруження Єгорама, Йосафатового сина, з Аталією, дочкою Ахава, виявилося згубним для Юди. Піддавшись впливу Аталії, Єгорам повністю відступив від Єгови. За його правління філістимляни й араби вдерлися в Юду, захопили в полон і потім убили всіх синів Єгорама, окрім наймолодшого, Єгоахаза (Ахазії). Коли Ахазія став царем, він теж слухався порад Аталії. Після насильницької смерті Ахазії нечестива Аталія стала винищувати увесь царський рід. Але законного спадкоємця трону, Єгоаша, який ще був немовлям, вдалося сховати і врятувати від смерті (сталося це, безсумнівно, завдяки Божому втручанню). Тим часом в Юді царювала узурпаторка Аталія, та згодом за наказом первосвященика Єгояди її стратили (2Хр 18:1; 21:1, 5, 6, 16, 17; 22:1—3, 9—12; 23:13—15).

Хоча спочатку Єгоаш був добрим царем, після смерті первосвященика Єгояди він відвернувся від чистого поклоніння (2Хр 24:2, 17, 18). Єгоашів син Амація теж не йшов правильним шляхом. За його правління багаторічне перемир’я між десятиплемінним царством Ізраїля та царством Юди закінчилося. Вони знову почали воювати, і царство Юди зазнало ганебної поразки (2Хр 25:1, 2, 14—24). Уззія (Азарія), наступний юдейський цар, робив те, що правильне в очах Єгови, за винятком ситуації, коли він ввірвався у святиню. Йотам, його наступник, був вірним царем. Але Йотамів син Ахаз зажив собі слави жахливого ідолопоклонника (2Хр 26:3, 4, 16—20; 27:1, 2; 28:1—4).

Під час царювання Ахаза на Юду нападали едомляни і філістимляни, а також сирійці та мешканці північного царства Ізраїля. Існувала навіть загроза, що об’єднані війська Сирії та Ізраїля скинуть Ахаза з престолу і зроблять царем Юди людину, яка не походила з роду Давида. Пророк Ісая запевнив Ахаза, що цього не станеться, але той, не довіряючи Єгові, підкупив ассирійського царя Тіглатпаласара III і попросив про допомогу. Через цей немудрий вчинок царство Юди потрапило в ярмо Ассирії (2Хр 28:5—21; Іс 7:1—12).

Єзекія, Ахазів син, відновив у краю чисте поклоніння і збунтувався проти царя Ассирії (2Цр 18:1—7). Тому Сінаххеріб напав на Юду і захопив багато укріплених міст. Але йому так і не вдалося взяти Єрусалим, бо однієї ночі ангел Єгови вбив в ассирійському таборі 185 000 воїнів. Зазнавши приниження, Сінаххеріб повернувся в Ніневію (2Цр 18:13; 19:32—36). Через вісім років, у 740 р. до н. е., ассирійці захопили Самарію, столицю десятиплемінного царства, і воно назавжди перестало існувати (2Цр 17:4—6).

Наступний цар Юди, Манасія, син Єзекії, відродив у краю ідолопоклонство. Але коли ассирійський цар забрав Манасію у полон до Вавилона, він покаявся і, повернувшись до Єрусалима, провів релігійні реформи (2Хр 33:10—16). Однак його син Амон став поклонятися ідолам (2Хр 33:21—24).

Йосія, син Амона, здійснив останню широкомасштабну кампанію проти ідолопоклонства. На жаль, тоді вже було запізно, щоб увесь народ щиро розкаявся. Тому Єгова постановив, що Юда і Єрусалим будуть цілковито знищені. Зрештою Йосія загинув, коли біля Мегіддо намагався зупинити єгипетські війська, які йшли в Кархеміш на підмогу царю Ассирії (2Цр 22:1—23:30; 2Хр 35:20).

Останні чотири царі Юди — Єгоахаз, Єгояким, Єгояхін і Седекія — були поганими правителями. Фараон Нехо усунув Єгоахаза, наклав на край Юди велику данину і зробив царем Єгоякима, Єгоахазового брата (2Цр 23:31—35). Пізніше, очевидно після восьми років правління, Єгояким став васалом Навуходоносора, царя Вавилону, який перед тим розбив єгиптян коло Кархеміша. Три роки Єгояким служив вавилонському царю, але потім збунтувався (2Цр 24:1; Єр 46:2). Тоді Навуходоносор — мабуть, збираючись взяти бунтівника в полон і відвести до Вавилона,— виступив проти Єрусалима (2Хр 36:6). Однак Єгояким не потрапив до Вавилона, оскільки з невказаних у Біблії причин помер. Згодом правити почав Єгояхін. Процарювавши всього три місяці й десять днів, він добровільно здався Навуходоносору і разом з іншими членами царської сім’ї й тисячами підданих був забраний у вигнання до Вавилону. Після того Навуходоносор посадив на троні Юди Седекію, дядька Єгояхіна (2Цр 24:6, 8—17; 2Хр 36:9, 10).

Дев’ятого року свого правління Седекія збунтувався і звернувся до Єгипту по допомогу (2Цр 24:18—25:1; 2Хр 36:11—13; Єз 17:15—21). Тому Навуходоносор вирушив з військом на Юду. Вавилоняни тримали Єрусалим в облозі 18 місяців, доки не проломили його мури. Седекія намагався втекти, але його впіймали. У нього на очах вбили його синів, а його самого осліпили. Протягом наступного місяця більшість уцілілих забрали в полон. У краю залишилися лише прості люди; намісником над ними було призначено Гедалію. Та коли його вбили, народ утік до Єгипту. Тож сьомого місяця 607 р. до н. е. край Юди цілком обезлюднів (2Цр 25:1—26; більше інформації у статтях про окремих царів).

Влада не втрачена назавжди. Проте трагічний кінець царства Юди не означав, що жезл і берло віднято від цього племені назавжди. Згідно з передсмертним пророцтвом Якова, з племені Юди мав походити Шіло (озн. «той, чиє воно; той, кому воно належить»), який назавжди успадкує царську владу (Бт 49:10). Тому не дивно, що перед знищенням царства Юди Єгова через Єзекіїля промовив до Седекії: «Зніми тюрбан і скинь корону. Відбудеться зміна. Підвищ низького і понизь високого. Я знищу, знищу, знищу корону, і вона нікому не буде належати, поки не прийде той, хто має на неї законне право, і йому я дам її» (Єз 21:26, 27). Той, хто має законне право,— це не хто інший, як Ісус, Божий Син, про що свідчать слова ангела Гавриїла, які він промовив до юдейської дівчини Марії приблизно через 600 років (Лк 1:31—33). Тож Ісус Христос по праву носить титул «Лев із племені Юди» (Об 5:5).

Порівняння з північним царством. Царство Юди було набагато стабільнішим, ніж північне царство, і проіснувало приблизно на 133 роки довше. Для цього було кілька причин. 1) Оскільки Бог уклав з Давидом угоду, царський рід в Юді не переривався, тимчасом як у північному царстві більше половини царів не передали трон своїм синам. 2) В Єрусалимському храмі постійно служили священики з роду Аарона, що приносило благословення Єгови і допомагало ізраїльтянам повертатися до Бога, коли вони ставали невірними (2Хр 13:8—20). А в північному царстві правителі запровадили й підтримували поклоніння теляті, вважаючи, що лише так вони зможуть зберегти свою незалежності від Юди. Мабуть, саме тому ніхто не намагався викоренити цей культ (1Цр 12:27—33). 3) Четверо з 19 юдейських царів — Аса, Йосафат, Єзекія та Йосія — вирізнялися своєю відданістю правдивому поклонінню і впроваджували масштабні релігійні реформи.

Все ж історія обох царств яскраво показує, наскільки немудро було нехтувати наказами Єгови і покладатися на військові союзи з іншими державами. Також вона підкреслює, яким терпеливим Єгова був до свого непокірного народу. Він знову і знову посилав своїх пророків, щоб спонукати людей до каяття, однак на їхні попередження рідко звертали увагу (Єр 25:4—7). Зокрема пророками в Юді служили Шемая, Іддо, Азарія, Одед, Ханані, Єгу, Еліезер, Яхазіїл, Михей, Осія, Ісая, Софонія, Авакум і Єремія. (Див. ІЗРАЇЛЬ № 2 і 3.)

Після вавилонського вигнання. У 537 р. до н. е., коли набрав чинності указ Кіра про те, що ізраїльтяни можуть повернутися у край Юди і відбудувати храм, на батьківщину, очевидно, повернулися представники різних племен (Езд 1:1—4; Іс 11:11, 12). Як і передрікалося в Єзекіїля 21:27, цим народом більше ніколи не правив цар з роду Давида. Вартим уваги є й те, що в Біблії уже не згадується про ворожнечу між племенами, а це свідчить, що Єфрем і Юда дійсно стали одним народом (Іс 11:13).

4. Предок Ісуса по лінії Натана, прабатька Марії. Юда, син Йосипа і батько Симеона, був сьомим поколінням від Натана, Давидового сина, а отже, жив перед вавилонським вигнанням (Лк 3:30, 31).

5. Очевидно, це інше ім’я левіта Годавії, або Годеви, сини якого повернулися в Єрусалим з Зоровавелем (Езд 2:40; 3:9; Не 7:43).

6. Левіт, який згадується серед тих, хто повернувся з Зоровавелем (Не 12:1, 8).

7. Один з левітів, які випровадили своїх дружин-чужинок і їхніх синів (Езд 10:23, 44).

8. Веніяминівець, який після вигнання мешкав у Єрусалимі і був наглядачем (Не 11:7, 9).

9. Учасник урочистої процесії, організованої Неемією з нагоди завершення відбудови єрусалимського муру (Не 12:31, 34).

10. Священик-музикант, що був учасником урочистої процесії (Не 12:31, 35, 36).

11. Галілеянин, про якого згадував Гамаліїл, звертаючись до Синедріону (Дії 5:37). Під час перепису населення, що, як вважається, проводився в 6 р. н. е. за наказом Квірінія, намісника Сирії, Юда очолив єврейське повстання. Йосиф Флавій кілька разів згадує про нього і каже, що він «назвав ганьбою те, що юдеї погоджуються платити данину римлянам і визнають своїми владиками, окрім Бога, ще й смертних людей». Флавій додає: «Він заклика́в своїх співвітчизників до бунту і заснував особливу секту, яка не мала нічого спільного з іншими» (Иудейская война. II. 8. 1). В одному місці в оригіналі Флавій називає Юду Гавлонітом, а це, як дехто вважає, вказує на місцевість на Пд. від Галілейського моря. Але в інших місцях цей історик пише, що Юда був галілеянином, як і говорив Гамаліїл (Иудейские древности. XVIII. 1. 1, 6). Бунтарі добивалися свободи, але не здобули її. Юда «загинув, а всі його послідовники розсіялися» (Дії 5:37). Декотрі його нащадки також брали участь у повстаннях (Иудейская война. II. 17. 8; VII. 8. 1).

12. Один з 12 апостолів, якого також називали Тадеєм або «Юдою, сином Якова». В Матвія 10:3 і Марка 3:18 апостоли Яків, Алфеїв син, і Тадей згадуються разом. У переліках апостолів в Луки 6:16 та Дії 1:13 імені Тадей взагалі немає, однак є «Юда, син Якова», з чого можна зробити висновок, що Тадей — це інше ім’я апостола Юди. Ім’я Тадей іноді використовували, мабуть, для того, щоб уникнути плутанини, адже серед апостолів було два Юди. У Луки 6:16 і Дії 1:13 грецький текст не уточнює, ким саме Юда і Яків доводилися один одному, тому в багатьох перекладах говориться «Юда Яковів», а в деяких — «Юда, брат Якова». Однак у сирійській Пешітті стоїть слово «син». Тому чимало сучасних перекладів подають варіант: «Юда, син Якова» (СМ, Хом., НС). Єдине місце в Біблії, де він згадується без свого батька,— це Івана 14:22. Тут його для уточнення названо «Юдою, не Іскаріотом».

У перекладі Куліша в Матвія 10:3 написано: «Леввій, на прізвище Тадей». Цей варіант ґрунтується на так званому загальноприйнятому тексті, але текст Весткотта і Горта не включає цих слів, оскільки їх немає в деяких інших рукописах, як-от у Сінайському кодексі.

13. Юда Іскаріот, син Симона і горезвісний апостол, який зрадив Ісуса. В Біблії дуже мало конкретних відомостей про родину та походження Юди. І він, і його батько називалися Іскаріотами (Лк 6:16; Ів 6:71). На думку багатьох дослідників, ця назва вказує на те, що вони були з юдейського міста Керіот-Хецрона. Якщо це так, то Юда — єдиний з 12 апостолів, який походив з Юдеї; всі решта були з Галілеї.

Вперше Юда згадується в Євангеліях у переліку 12 апостолів. Ісус вибрав їх через якийсь час після Пасхи 31 р. н. е., тобто приблизно через півтора року після початку свого служіння (Мр 3:19; Лк 6:16). Логічно припустити, що, перш ніж Ісус вибрав Юду апостолом, той уже був його учнем. Хоча багато письменників зображають Юду лише в негативному світлі, він, безперечно, певний час мав схвалення Бога і Ісуса, тому й був вибраний апостолом. Крім того, Юді доручили скриньку зі спільними грошима Ісуса та апостолів. Це свідчить про те, що в той час він був надійним і мав відповідні здібності чи освіту, адже цього доручення не отримав Матвій, який раніше мав справу з грошовими операціями та підрахунками (Ів 12:6; Мт 10:3). Все ж згодом Юда став невиправним грішником, і йому немає оправдання. Безсумнівно, саме тому в переліку апостолів він стоїть у самому кінці і названий Юдою, «який пізніше зрадив Ісуса» або «який пізніше став зрадником» (Мт 10:4; Лк 6:16).

Стає невиправним грішником. Перед самою Пасхою 32 р. н. е., менш ніж через рік після того, як Юда став апостолом, Ісус послав його разом з іншими апостолами проповідувати (Мт 10:1, 4, 5). Невдовзі після їхнього повернення Ісус засудив Юду в присутності інших, хоча й не вказав його імені. Сталося це тоді, коли деякі учні покинули Ісуса, обурившись його вченнями, а Петро запевнив Христа, що 12 апостолів залишаться з ним. На це Ісус сказав, що він вибрав усіх 12-х, і зазначив: «Проте один з вас — наклепник [грец. діа́болос, що озн. «диявол» або «наклепник»]». В євангельській розповіді говориться, що тим наклепником вже був Юда, який «збирався зрадити його, хоч і був одним з дванадцятьох» (Ів 6:66—71).

Іван, згадуючи про цю ситуацію, каже: «Ісус... ще з самого початку знав, хто з них не вірить і хто його зрадить» (Ів 6:64). З пророцтв, записаних у Єврейських Писаннях, Ісусу було відомо, що його зрадить хтось із близьких осіб (Пс 41:9; 109:8; Ів 13:18, 19). Бог, користуючись своєю здатністю передбачати майбутнє, також знав, що Ісуса зрадить близька людина. Але з огляду на риси Бога і те, як він діяв у минулому, неправильно вважати, що Юда не мав вибору і був приречений стати зрадником. (Див. ПЕРЕДБАЧЕННЯ, ВИЗНАЧЕННЯ НАПЕРЕД.) Як уже згадувалося раніше, на початку свого служіння Юда був вірним Богові та Ісусу. Тому Іван, очевидно, мав на увазі, що, як тільки Юда став піддаватись недосконалості й грішним схильностям, Ісус відразу, «з самого початку», помітив це (Ів 2:24, 25; Об 1:1; 2:23). Юда, мабуть, знав, що він був тим «наклепником», про якого говорив Ісус, але й далі ходив з учителем і його вірними апостолами, не роблячи, як видно, жодних змін.

У Біблії конкретно не говориться, чому Юда так зіпсувався, але те, що сталося 9 нісана 33 р. н. е., за п’ять днів до смерті Ісуса, проливає світло на це питання. У Віфанії, в домі Симона прокаженого, Марія, сестра Лазаря, вилила на Ісуса пахучу олію вартістю 300 денаріїв, що становило майже річний заробіток простого робітника (Мт 20:2). Юда сильно обурився і сказав, що було б краще, якби олію продали, а гроші «роздали бідним». Очевидно, інші апостоли просто погодилися з думкою Юди, яка здалася їм слушною, але Ісус докорив їм за це. Насправді ж Юда обурився тому, що «був злодієм... і не раз крав гроші» зі скриньки, яку носив. Тож він був жадібною людиною і призвичаївся красти (Ів 12:2—7; Мт 26:6—12; Мр 14:3—8).

Плата за зраду. Юду, безперечно, зачепив Ісусів докір. І тоді «Сатана увійшов в Юду», а це, скоріш за все, означає, що цей зрадник піддався волі Диявола. Він став знаряддям у руках підступного ворога, який хотів зупинити Христа — перешкодити йому у виконанні своєї місії. Через кілька днів, 12 нісана, Юда пішов до старших священиків і начальників храму. Вкотре виявляючи свою пожадливість, він спитав, скільки йому дадуть за зраду Ісуса (Мт 26:14—16; Мр 14:10, 11; Лк 22:3—6; Ів 13:2). Старші священики того дня мали зустріч зі «старійшинами народу» — впливовими чоловіками, які входили до Синедріону (Мт 26:3). А начальників храму, мабуть, покликали тому, що вони теж були впливовими людьми і завдяки їхній присутності Ісусів арешт виглядав би більш законно.

Чому юдейські релігійні провідники запропонували за зраду Ісуса лише 30 срібняків?

Юді запропонували 30 срібняків (66 дол., якщо йдеться про шекелі) (Мт 26:14, 15). Релігійні провідники, очевидно, призначили таку суму, щоб показати, з яким презирством вони ставляться до Ісуса, як низько його оцінюють. Згідно з Вихід 21:32, за раба давали 30 шекелів. Також Захарій, який був пастирем народу, отримав за своє служіння «30 срібняків». В очах Єгови ця плата була мізерною, і він сказав, що так цей невірний народ оцінює і свого Бога (Зх 11:12, 13). Отже, коли релігійні провідники запропонували за Ісуса лише 30 срібняків, то показали, що він для них є ніким. Водночас ці чоловіки виконали пророцтво з Захарія 11:12, оскільки, повівшись так з Ісусом — представником Єгови, посланим пасти Ізраїль, вони показали, як низько оцінюють самого Бога. «Юда погодився [на цю плату] і почав шукати зручної нагоди видати їм Ісуса, коли поблизу не буде натовпу» (Лк 22:6).

Остання ніч з Ісусом. Хоча Юда відвернувся від Христа, він все одно продовжував ходити з ним. Коли 14 нісана 33 р. н. е. Ісус та апостоли зібралися, щоб відсвяткувати Пасху, Юда був разом з ними. Під час пасхальної вечері Ісус, як покірний слуга, помив апостолам ноги. Юда, сповнений лицемірства, дозволив, щоб Ісус помив ноги і йому. Тоді Ісус промовив: «Не всі ви чисті» (Ів 13:2—5, 11). Він також сказав, що один з них — тих, хто сидить за столом,— зрадить його. Юда, можливо намагаючись відвести від себе підозру, запитав, чи це не він. Щоб вказати на зрадника, Ісус подав Юді шматок хліба і сказав робити свою справу швидше (Мт 26:21—25; Мр 14:18—21; Лк 22:21—23; Ів 13:21—30).

Юда відразу залишив усіх і вийшов. Якщо порівняти вірші з Матвія 26:20—29 та Івана 13:21—30, то стає очевидно, що він пішов ще перед тим, як Ісус започаткував Господню вечерю. Судячи з усього, Лука описує ці події не в хронологічному порядку, бо Юди вже точно не було, коли Ісус похвалив апостолів за вірність; ці слова ніяк не пасували б до Юди, і Христос не уклав би з ним «угоду про царство» (Лк 22:19—30).

Пізніше Юда знайшов Ісуса і вірних апостолів у Гефсиманському саду — місці, яке зрадник добре знав, оскільки вони вже раніше там збиралися. Він привів з собою великий натовп, у тому числі римських воїнів та воєначальника. Юрба була озброєна палицями й мечами, також нападники мали смолоскипи і світильники на випадок, якби хмари затулили місяць або ж Ісус був у темному місці. Римляни, мабуть, не змогли б впізнати Ісуса, тому Юда привітався з Христом і, подаючи їм знак, лицемірно «поцілував його», щоб вказати, кого схопити (Мт 26:47—49; Ів 18:2—12). Згодом Юда зрозумів жахливість свого вчинку. Вранці він спробував повернути 30 срібняків, але старші священики відмовилися їх узяти. Тоді Юда кинув гроші у храмі (Мт 27:1—5).

Смерть. Згідно з Матвія 27:5, Юда повісився. Але в Дії 1:18 сказано, що він «впав униз головою, його тіло розірвалося і всі нутрощі повивалювалися». Схоже, що в Матвія говориться, як Юда вчинив самогубство, а в Діях описується результат. З цих двох оповідей можна дійти висновку, що Юда повісився над урвищем, але в якийсь момент обірвалась мотузка або зламалась гілка, він впав на каміння, і його тіло розірвалося. З огляду на рельєф місцевості навколо Єрусалима такий розвиток подій цілком можливий.

Зі смертю Юди пов’язане ще одне запитання: хто купив за 30 срібняків поле для поховання чужинців. Згідно з Матвія 27:6, 7, старші священики вирішили, що не можна класти гроші у священну скарбницю, тож це вони купили за них поле. А в Дії 1:18, 19 про Юду говориться, що, «отримавши плату за неправедність, він придбав поле». Схоже, що поле купили священики, але оскільки вони використали на це гроші Юди, то можна сказати, що його придбав він. Біблеїст А. Едершейм зазначає: «Юдейський закон не дозволяв вносити в храмову скарбницю і призначати на купівлю священних речей гроші, здобуті нечесним шляхом. У таких випадках закон вимагав, щоб гроші повернули дарівнику, а якщо він відмовлявся їх брати, його слід було вмовити витратити їх на загальне благо... За фікцією закону гроші й далі належали Юді, і він мав використати їх... на купівлю добре відомого “гончарського поля”» (Эдершейм А. Жизнь и времена Иисуса Мессии. Москва, 2004. С. 830). Купівля цього поля стала сповненням пророцтва, записаного в Захарія 11:13.

Юда свідомо став на злочинний шлях, піддавшись пожадливості, гордості, злобі, підступності і лицемірству. Пізніше під тягарем вини він відчув муки сумління, подібно як їх може відчувати людина, скоївши навмисне вбивство. Проте Юда з власної волі змовився з тими, кому, за словами Ісуса, не втекти «від засудження до геєни» і хто здобуває новонавернених, які заслуговують геєни вдвічі більше, ніж вони самі (Мт 23:15, 33). В останню ніч свого земного життя Ісус сказав про Юду, що йому «ліпше б... було взагалі не родитися». Потім Христос назвав його «сином загибелі» (Мр 14:21; Ів 17:12; Єв 10:26—29).

Заміна. Одного дня, між вознесінням Ісуса на небо і П’ятидесятницею 33 р. н. е., близько 120 учнів зібралися разом. Тоді Петро, посилаючись на пророцтво з Псалма 109:8, сказав, що буде доречно вибрати заміну для Юди. Присутні запропонували двох чоловіків і кинули жеребок, який вказав на Маттія. Так його було вибрано, «щоб він виконував служіння і був апостолом, адже Юда знехтував цим і пішов своїм шляхом» (Дії 1:15, 16, 20—26).

14. Автор натхненого листа, названого його іменем. Він представився як «раб Ісуса Христа і брат Якова». Юда написав свого листа близько 65 р. н. е. Очевидно, він не є «Юдою, сином Якова», який був одним з 11 вірних апостолів Ісуса Христа (Лк 6:16). Він називає себе «рабом», а не апостолом Ісуса Христа, а про апостолів говорить в третій особі — «вони» (Юд 1, 17, 18).

Хоча в Грецьких Писаннях згадуються інші чоловіки на ім’я Юда, цей Юда вирізняється тим, що називає себе братом Якова. З цього можна дійти висновку, що його брат був добре знаним серед тодішніх християн. Здається, що лише один чоловік з таким іменем був широко відомий — Яків, якого апостол Павло назвав одним зі «стовпів» єрусалимського збору і «Господнім братом» (Гл 1:19; 2:9; див. також Дії 12:17; 15:13—21). Тож Юда, очевидно, був братом Ісуса Христа по матері (Мт 13:55; Мр 6:3). Однак він смиренно вирішив не наголошувати на своїх родинних зв’язках з Божим Сином, а назвав себе «рабом Ісуса Христа».

Про життя Юди відомо дуже мало. Скоріш за все, він був разом зі своїми трьома братами і матір’ю Марією у Кані, коли Ісус на початку свого служіння зробив там чудо; потім Юда ненадовго пішов з Ісусом і його апостолами до Капернаума (Ів 2:1—12). Більш ніж через рік він, мабуть, пішов з Марією і братами до Ісуса, щоб поговорити з ним (Мт 12:46). Можливо, Юда також був серед тих, хто говорив про Ісуса: «Він зійшов з розуму» (Мр 3:21). В кожному разі, у 32 р. н. е. Юда і його брати не вірили, що Ісус є Христом (Ів 7:5). Перед самою смертю Ісус попросив апостола Івана піклуватися про його матір, яка вірила в нього. Тож цілком імовірно, що ні Юда, ні будь-хто з його братів на той час ще не стали учнями (Ів 19:26, 27).

Однак після воскресіння Ісус з’явився Якову, своєму брату по матері (1Кр 15:7). Це, без сумніву, сильно вплинуло не лише на Якова, але й на Юду та інших його братів і переконало їх, що Ісус справді Месія. Тому після вознесіння Ісуса, перед П’ятидесятницею 33 р. н. е., вони разом з 11 вірними апостолами та іншими учнями молилися в горішній кімнаті одного з будинків Єрусалима. Схоже, що Ісусові брати теж були серед приблизно 120 учнів, коли за жеребком вибрали Маттія замість зрадника Юди Іскаріота (Дії 1:13—26). Тож логічно припустити, що Юда був серед віруючих, які в день П’ятидесятниці першими отримали святий дух (Дії 2:1—4).

15. Чоловік з Дамаска, який мав дім на вулиці Прямій. У домі Юди перебував Савл (Павло), який відразу після свого навернення осліп, і саме туди був посланий Ананій, щоб покласти на Савла руки (Дії 9:11, 17). В Біблії не сказано, чи Юда на той час був учнем, але це здається малоймовірним, оскільки Ананій та інші учні боялися Савла, відомого гонителя, а Юда прийняв його у свій дім (Дії 9:13, 14, 26).

16. Юда, котрого також називали Варсаввою. Він був одним з двох учнів, яких керівний орган у Єрусалимі послав з Павлом і Варнавою передати зборам лист про обрізання (бл. 49 р. н. е.). Юду і його товариша Силу вважали чоловіками, які «брали провід серед братів» (Дії 15:22). Лист був адресований «братам з інших народів в Антіохії, Сирії та Кілікії». Біблія каже, що Юда та Сила були в Антіохії, але не говорить, що вони пішли далі. Вони мали підтвердити своїми словами звістку, яка містилася у листі. Юда був «пророком» і виголосив багато промов, щоб підбадьорити і зміцнити братів в Антіохії (Дії 15:22, 23, 27, 30—32).

Згідно з Дії 15:33, Юда і Сила, пробувши «якийсь час» з християнами в Антіохії, повернулися в Єрусалим. Деякі рукописи (як-от кодекс Єфрема і кодекс Бези) містять 34-й вірш, який у різних варіантах звучить приблизно так: «Але Сила захотів залишитися там; а Юда сам вирушив до Єрусалима». Однак цього вірша немає у найдавніших і найавторитетніших рукописах (Сінайському рукописі, Александрійському кодексі, Ватиканському манускрипті 1209). Це, мабуть, був коментар на полях, що мав пояснити вірш 40, але пізніше він потрапив в основний текст.

Деякі коментатори припускають, що Юда, названий Варсаввою, був братом «Йосипа, названого Варсаввою» — одного з двох учнів, яких запропонували на місце Юди Іскаріота (Дії 1:23). Але, крім подібності імен, немає жодних доказів на користь цього припущення. Після того як Юда повернувся в Єрусалим, Біблія більше не згадує про нього.