«Рука Єгови» в моєму житті
РОЗПОВІВ ЛОРЕНС ТОМПСОН
ОДНОГО вечора у 1946 році ми сиділи з татом в машині і спостерігали, як танцювало в небі північне сяйво. Ми розмовляли про те, який величний Єгова і які маленькі ми самі. Пригадався час, коли діяльність Свідків Єгови в Канаді була під забороною. Тато розповідав, як Єгова підтримував своїх людей та давав їм провід у ці роки.
ХОЧА мені було тільки 13 років, я вже розумів правду батькових слів. Він також прищепив мені почуття невідкладності та масштабності проповідницької праці, яка була ще попереду. Тато цитував Числа 11:23 і підкреслював, що рука Єгови справді не буває короткою. Тільки наш брак віри та довір’я обмежує те, що він може зробити для нас. Це був дорогоцінний і незабутній обмін думками батька й сина.
Вивчення публікацій Товариства Вартової башти, особливо книжки «Спасіння», виданої у 1939 році, теж сильно вплинуло на мої ранні роки. Ніколи не забуду вражаючого прикладу, яким починається книжка: «Переповнений пасажирський поїзд летів зі швидкістю 160 кілометрів за годину. Попереду була ріка і міст, що описував півколо, так що пасажири у хвостових вагонах можуть бачити паровоз... Два чоловіки у хвостовому вагоні... помітили, що один проліт моста горить і падає в ріку. Вони усвідомлюють велику небезпеку. Ситуація справді критична. Чи можна вчасно зупинити поїзд і врятувати життя багатьох пасажирів?»
Застосування цієї ілюстрації було таким: «Так само і сьогодні всі нації і народи землі знаходяться у критичній ситуації. За Божим наказом вони отримують пересторогу, що попереду, зовсім близько, катастрофа — Армагеддон. ...Після перестороги кожен повинен вирішити, яким шляхом йому йти».
В пам’ять мені запав той швидкий поїзд, міст у вогні, а також невідкладність проповідницької праці.
Початок проповідницької праці
У 1938 році, будучи п’ятилітнім хлопчиком, я розпочав проповідницьку працю. Піонери (повночасні служителі) Генрі та Еліс Твід брали мене з собою, і ми проводили 10—12 годин на день, розмовляючи з людьми. Мені дуже подобалися такі дні, проведені у служінні Єгові. Тому я був у захопленні, коли наступного року тато з мамою дозволили мені стати вісником і звітувати про свою працю.
У цей ранній період ми брали участь в інформаційних маршах — проходили по головних вулицях міст з плакатами, на яких викривалася фальшива релігія та проголошувалося Боже Царство. Ми використовували також портативні грамофони, на яких відтворювали біблійні промови просто у дверях домів. Ми включали промови Дж. Ф. Рутерфорда, президента Товариства Вартової башти. Кілька тих промов я знав напам’ять. Ще досі пам’ятаю, як він говорив: «Часто можна почути, що релігія є пасткою й обманом!»
Заборона діяльності в Канаді
Протягом другої світової війни діяльність Свідків Єгови в Канаді, як і в нацистській Німеччині та інших країнах, була заборонена. Отже ми використовували тільки Біблію, але, слухаючись біблійних інструкцій, продовжували виконувати Боже діло (Матвія 28:19, 20; Дії 5:29). Ми звикли до поліцейських нальотів на наші зібрання і доми та до облав. Навчилися також свідчити перед суддями та на перехресних допитах.
Ми з моїм братом Джімом добре навчилися кидати брошури під двері та на веранди будинків, не зупиняючи машини. Крім цього, ми працювали кур’єрами, а часом і вартовими для тих, хто пересікав кордон, щоб потрапити на конгреси в США.
Ми жили в будинку на околиці міста Порт-Артур (тепер Тандер-Бей) в Онтаріо на кількох акрах землі, оточених деревами та кущами. У нас була корова, теля, свині та кури — ціле господарство, яке служило прикриттям нашої діяльності. Ми допомагали молодим співхристиянам, яких переслідували, щоб ув’язнити за проповідування Божого Царства.
Під покровом ночі на нашому самотньому подвір’ї ми зустрічали і відправляли машини та грузовики з молодими християнами. Ми приймали цих братів, ховали, переодягали, годували і відправляли далі. Батько з матір’ю, а також інші вірні служителі того раннього періоду приготували моє юне серце, щоб служити Богу Єгові та любити його.
У серпні 1941 року я присвятив своє життя Єгові й охрестився у невеличкому лісовому озері. Пізно ввечері ми зібралися у хатині при світлі лампи. Поліція, мабуть, мала підозри, тому що патруль постійно освітлював озеро прожекторами, але вони так і не помітили нас.
Різні види повночасного служіння
У 1951 році я закінчив середню школу і поїхав майже за тисячу шістсот кілометрів у місто Коберґ (провінція Онтаріо), куди отримав піонерське призначення. Збір був малим, і в мене не було партнера для піонерування. Але пам’ятаючи, що рука Єгови не є короткою, я найняв кімнату, сам собі варив і з радістю служив Єгові. Наступного року мене запросили служити у філіалі Товариства Вартової башти в Торонто. Там я отримав цінні уроки, які приготували мене до майбутнього служіння Царству.
Прослуживши в Торонто понад рік, я одружився з Люсі Трудо, і взимку 1954 року ми отримали піонерське призначення в Левіс (провінція Квебек). Була дуже холодна погода, нас непокоїла поліція та атаки натовпів, нелегко було вчити французьку мову. Але весь цей час рука Єгови не була короткою, і хоча були нелегкі періоди, ми отримали теж немало благословень.
Наприклад, нас попросили перевірити два кораблі («Ароза Стар» та «Ароза Кулм»), які Товариство мало намір використати, щоб перевезти делегатів на великі міжнародні конгреси в Європі 1955 року. Керівники корабельної компанії хотіли мати справу з Товариством і були гостинними до нас, що було приємним відпочинком від тодішнього напруженого служіння у Квебеку.
Восени 1955 року мене запросили служити роз’їзним наглядачем, і зиму ми провели у віддалених зборах на півночі холодної провінції Онтаріо. Наступного року ми закінчили Біблійну школу Товариства Вартової башти Ґілеад у Сполучених Штатах і після цього отримали місіонерське призначення у Південну Америку — в Бразилію.
Ми цілим серцем взялися за нове призначення і невдовзі вже проповідували і навчали португальською мовою. На початку 1957 року мене знову призначили роз’їзним наглядачем. Тепер замість північного холоду нам треба було звикати до нестерпної спеки. Ми мусили часто ставати і витрушувати пісок із взуття, зрізати і жувати цукрову тростину, щоб відновити свої сили. Але були також і благословення.
У містечку Реженте-Фейжо я порозмовляв з начальником поліції, і він дав наказ зачинити магазини і зібратися усім на міській площі. В тіні крони квітучого дерева я виголосив біблійну лекцію жителям того містечка. Сьогодні там діє збір Свідків Єгови.
Виховання дітей у Бразилії
Коли у 1958 році Люсі завагітніла, ми поселилися в містечку Жуїс-ді-Фора і розпочали там спеціальне піонерське служіння. Протягом двох наступних років нам народилися дві дочки, Сузан та Кім. Вони виявилися справжнім благословенням у служінні і стали новинкою в містечку. Коли ми везли їх в колясках по брукованих вулицях, люди виходили, щоб подивитися на дітей. Оскільки у місті Ресіфі, що лежить південніше екватора, була велика потреба у вісниках Царства, ми переїхали у цю надзвичайно спекотливу місцевість.
У 1961 році я організував політ Свідків на конгрес у Сан-Паулу і сам теж вирушив на той знаменний конгрес. Десь через двадцять хвилин після зльоту літак раптово почав падати і пасажирів порозкидало по цілому салоні. На літаку сталася аварія, і пасажири були побиті та закривавлені. На щастя, пілот зміг вивести літак зі штопора й успішно здійснити посадку. Ніхто з нас не був настільки пораненим, що не міг би продовжити політ до Сан-Паулу на іншому літаку. Ми побували на тому чудовому конгресі, але я дав собі слово більше не літати!
Та коли я повернувся з того конгресу, вдома мене вже чекало ще одне призначення. Я повинен був попіклуватися про конгрес глибоко в джунглях у місті Терезіна (штат Піауї). І добиратися туди треба літаком. Хоча було дуже страшно, я прийняв призначення, покладаючись на руку Єгови.
У 1962 році в місті Ресіфі нам народився син Ґреґ. Хоча я вже не міг піонерувати, тому що тепер у мене була велика сім’я, то таки мав можливість допомагати у малому зборі. Діти завжди з радістю ходили з нами в служіння, оскільки ми робили його цікавим. Кожен з них вже з трьох років вмів проповідувати від дому до дому. Ми зробили звичкою ніколи не пропускати зібрань чи проповідницького служіння. Навіть коли хтось у сім’ї хворів і хтось із нас залишався з ним вдома, всі решта йшли на зібрання чи в служіння.
Протягом років ми регулярно цілою сім’єю обговорювали шкільні заняття та цілі в житті наших дітей, готуючи їх до життєвого шляху в організації Єгови. Ми старалися не піддавати їх таким ослаблюючим впливам, як телебачення. У нас вдома не було телевізора, аж поки діти не стали підлітками. І ми не псували їх матеріальними речами, хоча в нас були гроші. Наприклад, ми купили тільки один велосипед на всіх трьох.
Ми намагалися якомога більше часу проводити разом: грали в баскетбол, плавали, подорожували цілою сім’єю. Наші поїздки пов’язувалися з християнськими конгресами або відвідинами домів Бетелю в різних країнах. Ці поїздки давали нам можливість спілкуватися, і ми з Люсі дізнавалися, що було на серці в наших дітей. Які ж ми вдячні Єгові за ці радісні роки!
З бігом часу ті десять років, які ми провели в екваторіальних тропіках, відбилися на здоров’ї Люсі. Отже ми з радістю прийняли нове призначення у місто Курітіба (штат Парана) з помірнішим кліматом півдня.
Повернення в Канаду
У 1977 році, провівши в Бразилії близько 20 років, ми з Люсі повернулися з дітьми в Канаду, щоб доглядати за моїм хворим батьком. Яким же великим був «культурний шок» для нашої сім’ї! Але не було ніякого духовного шоку, оскільки зв’язок з християнським братерством залишився таким, як раніше.
Коли наші дочки одна за одною вступили в ряди піонерів у Канаді, повночасне служіння стало для нас ділом цілої сім’ї. Всі ми підтримували цю сміливу спробу нашої сім’ї. Всі прибутки від роботи з неповним робочим днем йшли на утримування дому та трьох автомобілів, необхідних для опрацьовування великої території. Кожного тижня після сімейного біблійного вивчення ми обговорювали наші сімейні плани. Ці розмови допомагали кожному визначити напрямок і наміри в житті.
Наш син Ґреґ, як і його старші сестри, також поставив собі за мету повночасне служіння. Вже в п’ятилітньому віці він висловлював бажання працювати у філіалі Товариства, в Бетелі. Він не забув своєї мети і після закінчення середньої школи запитав нас, батьків: «Яка ваша думка, чи слід мені подати заяву на служіння в Бетелі?»
Хоча нам защеміло в грудях, ми не задумуючись відповіли: «Ніде ти не будеш відчувати руку Єгови так, як у Бетелі — самому серці організації Єгови». Через два місяці він вже був у дорозі до канадського Бетелю. Це було в 1980 році, і з того часу він служить там.
Вісімдесяті роки принесли нам з Люсі нові випробовування. Ми опинилися в такому стані, з якого починали, тільки вдвох. Сузан ще раніше вийшла заміж і піонерувала зі своїм чоловіком, а Кім та Ґреґ служили в Бетелі. Що нам робити? Це питання швидко з’ясувалося, коли у 1981 році нас запросили обслуговувати португальський район у Канаді, який розтягнувся десь на 2000 кілометрів. З того часу ми не припиняли роз’їзного служіння.
Після того Кім вийшла заміж, закінчила школу Ґілеад і зараз разом зі своїм чоловіком знаходиться в районному служінні в Бразилії. Сузан далі живе зі своїм чоловіком у Канаді, виховує двох дітей, а чоловік Сузан піонерує. І хоча останні роки наша сім’я фізично розділена через різні призначення повночасного служіння, ми відчуваємо духовну та емоційну близькість одні з одними.
Ми з Люсі чекаємо на радісне майбутнє зі своєю сім’єю на очищеній землі (2 Петра 3:13). Як і Мойсей у давнину, ми на власному досвіді відчули правдивість відповіді на риторичне запитання в Числа 11:23: «Чи Господня рука буває коротка? Тепер ти побачиш, чи сповниться тобі Моє слово, чи ні». Дійсно, нічого не може перешкодити Єгові благословляти своїх служителів за їхнє щире служіння.
[Ілюстрація на сторінці 25]
З моєю дружиною Люсі.