ЗЛОЧИНИ І ПОКАРАННЯ

Люди створені на образ справедливого Бога (Бт 1:26; Пс 37:28; Мл 2:17), тому з найдавніших часів їм властиве почуття справедливості (Іс 58:2; Рм 2:13—15). Перший вирок, що відновлював справедливість, Єгова оголосив першій людській парі і змію, який представляв Диявола. Покаранням за непослух Богові, тобто за бунт проти верховної влади Правителя Всесвіту, була смерть (Бт 2:17). Каїн, який знав, що людям притаманне почуття справедливості, добре розумів, що його можуть вбити, аби помститися за смерть його брата Авеля. Але Єгова нікого не вповноважив покарати Каїна смертю, залишивши відплату за собою. Каїн отримав її, коли під час Потопу обірвався його рід (Бт 4:14, 15). Приблизно за 700 років до Потопу Енох застерігав людей, що Бог прийде, аби засудити всіх безбожних за їхні злі вчинки (Бт 5:21—24; Юд 14, 15).

Після Потопу. Серед законів, які Єгова дав людям після Потопу, був закон, який дозволив карати за вбивство (Бт 9:3—6). Пізніше Єгова сказав про Авраама: «Я добре знаю Авраама і впевнений, що він накаже своїм синам та майбутнім нащадкам триматися доріг Єгови і чинити праведність та справедливість» (Бт 18:19). З цього видно, що в часи патріархів люди знали закони Бога й мали їх виконувати.

Ще одним гріхом, який заслуговував суворого покарання, був перелюб. Єгова показав своє ставлення до нього, коли сказав Авімелеху, що він має померти через те, що хотів взяти Сарру за дружину (хоча він і не знав, що вона вже одружена з Авраамом) (Бт 20:2—7). Юда виніс Тамарі смертний вирок, подумавши, що вона стала повією (Бт 38:24).

Божий закон для ізраїльтян. Коли був сформований ізраїльський народ, Єгова став його Царем, Законодавцем і Суддею (Іс 33:22). Він дав йому Десять заповідей, виклавши в них принципи, що лягли в основу приблизно 600 інших законів. Перша заповідь починалася такими словами: «Я — Єгова, твій Бог, який вивів тебе з єгипетського краю» (Вх 20:2). Це була головна причина, чому ізраїльтяни мали виконувати весь Закон. Непослух був не лише порушенням закону Глави держави, але й образою релігійного Провідника, Бога, а богозневага вважалася державною зрадою.

Закон, викладений в П’ятикнижжі, ґрунтувався на тих самих принципах, якими керувалися в часи патріархів. Однак він містив більше подробиць і охоплював усі аспекти людського життя. Закон встановлював настільки високі норми моралі, що люди, які намагалися його повністю виконувати, були змушені визнати, що вони грішні й недосконалі. Апостол Павло сказав, що «заповідь свята, праведна й добра», а «Закон духовний». «Він був доданий, щоб виявляти переступи» (Рм 7:12, 14; Гл 3:19). Це був не просто набір вказівок щодо вирішення судових справ, а цілісний закон, який містив принципи та постанови Єгови.

Покарання, які застосовувалися за порушення Закону, виявляли, наскільки згубним є гріх (Рм 7:13). Принцип таліону (або «око за око»), за яким винуватцю завдавали такої самої шкоди, яку він спричинив постраждалому, був еталоном справедливості. Закон сприяв миру та спокою в народі, оберігав весь народ, коли ізраїльтяни його виконували, і захищав окремих людей від зловмисників, які могли вкрасти чи зіпсувати їхнє майно.

У 20-му розділі Вихід і 5-му розділі Повторення Закону, де записані Десять заповідей, не говориться про те, яким має бути покарання за їхнє порушення. Однак про це йдеться в інших місцях Закону. Порушення перших сімох заповідей каралося смертю. Людина, яка щось украла, мала відшкодувати власнику завдані збитки. А той, хто давав неправдиві свідчення, мав отримати таке саме покарання, яке хотів стягнути на того, проти кого свідчив. За порушення останньої заповіді, яка застерігала від пожадливості та неправильних бажань, судді не могли призначити покарання. Вона вища за закони, встановлені людьми, тому що дає можливість кожному бути суддею для себе самого та вказує на причину порушення всіх заповідей. Якщо в людини з’являється неправильне бажання, то зрештою воно призведе до порушення однієї з дев’яти інших заповідей.

Злочини, які за Законом вважалися тяжкими. Злочини, за які карали смертю. За Законом смертна кара призначалася за 1) богозневагу (Лв 24:14, 16, 23); 2) поклоніння будь-якому богу, крім Єгови, всі форми ідолопоклонства (Лв 20:2; Пв 13:6, 10, 13—15; 17:2—7; Чс 25:1—9); 3) чаклунство, спіритизм (Вх 22:18; Лв 20:27); 4) проголошення фальшивих пророцтв (Пв 13:5; 18:20); 5) порушення суботи (Чс 15:32—36; Вх 31:14; 35:2); 6) навмисне вбивство (Чс 35:30, 31); 7) перелюб (Лв 20:10; Пв 22:22); 8) приховування нареченою правди про те, що вона втратила цноту (Пв 22:21); 9) статеві стосунки з дівчиною, яка заручена з іншим чоловіком (Пв 22:23—27); 10) кровозмішення (Лв 18:6—17, 29; 20:11, 12, 14); 11) гомосексуалізм (Лв 18:22; 20:13); 12) скотолозтво (Лв 18:23; 20:15, 16); 13) викрадення людини (Вх 21:16; Пв 24:7); 14) нанесення ударів та посилання прокльонів батькам (Вх 21:15, 17); 15) неправдиві свідчення у випадках, коли той, хто їх давав, хотів стягнути смертну кару на того, проти кого свідчив (Пв 19:16—21); 16) наближення до святого намету без права на це (Чс 17:13; 18:7).

Зазвичай людей, засуджених на смерть, каменували. Смертний вирок виносили за навмисний гріх та зневажливі висловлювання про Єгову (Чс 15:30, 31), а також за деякі інші злочини. Так могли покарати того, хто порушив наказ про обрізання (Бт 17:14; Вх 4:24); зневажливо ставився до святкування Пасхи (Чс 9:13); ігнорував День примирення (Лв 23:29, 30); готував або використовував олію помазання з неналежною метою (Вх 30:31—33, 38); вживав кров (Лв 17:10, 14); споживав жертовну їжу, будучи нечистим (Лв 7:20, 21; 22:3, 4, 9); споживав хліб, приготований на заквасці, під час Свята прісного хліба (Вх 12:15, 19); приносив жертви не у святому наметі (Лв 17:8, 9); вживав мирну жертву на третій день після її принесення (Лв 19:7, 8); нехтував очищенням (Чс 19:13—20); торкався святих речей, не маючи на це права (Чс 4:15, 18, 20); мав інтимні стосунки з жінкою під час менструації (Лв 20:18); споживав жир жертви (Лв 7:25; див. ЗНИЩЕННЯ).

Передбачені Законом покарання. Покарання, які передбачалися Законом, сприяли тому, що земля залишалася чистою в очах Єгови, адже людей, які робили огидні вчинки, потрібно було знищити. Також покарання стримувало злочинність, підкреслювало святість життя і сприяло повазі до Закону, до Бога, який його дав, і до ближніх. Коли ізраїльтяни слухались Закону, це оберігало їх від бідності й морального занепаду, наслідком якого могли бути жахливі хвороби.

Жодне покарання, передбачене Законом, не було варварським. Нікого не можна було покарати за злочини іншої людини. Всі закони були чітко сформульовані. Судді мали певну свободу дій. Вони підходили до кожної справи індивідуально, розглядали всі обставини, мотиви й умонастрій людини, яка скоїла злочин. Вирок суддів мав бути справедливим (Єв 2:2). Людину, яка когось навмисно вбила, не можна було відкупити від смертного вироку ні за які гроші (Чс 35:31). Натомість винний у ненавмисному вбивстві міг утекти в одне з міст-сховищ. Заборона виходити за межі цього міста спонукувала його задуматися про святість життя. Він також розумів, що, оскільки навіть ненавмисне вбивство вимагало певного покарання, до нього не можна було ставитись легковажно. Сумлінно працюючи в місті-сховищі, така людина не ставала тягарем для громади (Чс 35:26—28).

За крадіжку або пошкодження майна потрібно було виплатити скривдженому відшкодування. Якщо злодій не міг відшкодувати завдані збитки, його могли продати в рабство людині, в якої він щось украв, або комусь іншому. Таким чином постраждала особа отримувала компенсацію, а злодій працював, щоб утримувати себе і не бути тягарем для суспільства, як це було б, якби він сидів у в’язниці. Ці закони були справедливими і сприяли виправленню злочинців (Вх 22:1—6).

За Законом людей, засуджених на смерть, каменували (Лв 20:2, 27). Іноді їх вбивали мечем, особливо у випадках, коли треба було покарати багатьох (Вх 32:27; 1Цр 2:25, 31, 32, 34). Якщо в місті ширилось відступництво, всі його мешканці мали бути страчені мечем (Пв 13:15). З Вихід 19:13 видно, що смерть могли заподіяти списом або стрілою. (Див. Чс 25:7, 8.) У Біблії також згадується обезголовлення людей, але, можливо, їм відрубували голови вже після того, як стратили іншим способом (2См 20:21, 22; 2Цр 10:6—8). За огидні злочини за Законом карали спаленням або повішенням на стовпі (Лв 20:14; 21:9; ІсН 7:25; Чс 25:4, 5; Пв 21:22, 23). Як видно з наведених віршів, ці вироки виконувалися вже після страти.

Людей, взятих у полон під час війни, страчували мечем, якщо Бог наказував їх винищити (1См 15:2, 3, 33). А ті, хто добровільно здавалися в полон, виконували підневільну працю (Пв 20:10, 11). Зі старіших перекладів 2 Самуїла 12:31 можна зробити висновок, що Давид катував мешканців аммонітського міста Рабба, але сучасні переклади показують, що він просто змусив їх до підневільної праці. (Див. НС; Ог.; Кул.)

Хоча Закон не передбачав, щоб людину страчували, скидаючи її з великої висоти, наприклад зі скелі, юдейський цар Амація стратив таким чином 10 000 мешканців Сеїра (2Хр 25:12). Жителі Назарета хотіли так вбити Ісуса (Лк 4:29).

Коли одна людина навмисно завдавала тілесної шкоди іншій, правосуддя встановлювалось завдяки принципу таліону, за яким покарання мало відповідати скоєному злочину (Пв 19:21). У Біблії згадується принаймні один випадок, коли зловмисника покарали, застосовуючи цей принцип (Сд 1:6, 7). Судді на основі доказів мали вирішити, був злочин скоєний навмисно чи людина постраждала через чиюсь необережність або нещасний випадок. Винятком для застосування принципу «око за око» була ситуація, коли жінка, намагаючись захистити свого чоловіка під час бійки, хапала іншого чоловіка за статеві органи. У цьому випадку замість того, щоб пошкодити її статеві органи, їй відрубували руку (Пв 25:11, 12). Цей закон підкреслював шанобливе ставлення Бога до дітородних органів і враховував право чоловіка мати дітей від своєї дружини.

Мішна згадує чотири методи виконання смертного вироку: каменування, спалення, обезголовлення і задушення. Однак три останні методи не були передбачені Законом. Вони були частиною традицій, які порушували Божі заповіді (Мт 15:3, 9). Прикладом того, до якої жорстокості доходили юдеї, дотримуючись цих традицій, є спосіб, в який вони спалювали злочинців. «Закон про тих, кого спалюють. Його ставлять по коліна в гній, а шию обмотують мотузкою з товстої тканини, покритою м’яким матеріалом; один [свідок] тягне за один край, а другий — за інший, поки він не відкриє рота. Тоді запалюють ґнота [згідно з Гемарою 52а це була смужка свинцю] і кидають йому до рота, щоб він опустився до шлунку і спалив нутрощі» (Сангедрин 7:2, пер. Н. Переферковича).

Від самого початку люди керувалися Божими законами або законом свого сумління, даного Богом. Тому, чим тісніше народ тримався правдивого поклоніння, тим гуманнішими і поміркованішими були види покарань, передбачені їхніми законами. І навпаки: чим більше люди віддалялися від Бога, тим зіпсованішим ставало їхнє почуття справедливості. Це стає очевидним, якщо порівняти закони стародавніх народів із законами ізраїльтян.

Єгиптяни. Про види покарань, які застосовували єгиптяни, відомо небагато. Вони практикували побиття (Вх 5:14, 16), утоплення (Вх 1:22), обезголовлення з подальшим повішанням на стовпі (Бт 40:19, 22), страту мечем і ув’язнення (Бт 39:20).

Ассирійці. Види покарань в Ассирійській імперії були дуже жорстокими. Вони включали смертну кару, скалічення (відрізання вух, носа, губ або кастрація), повішення на стовпі, заборону поховання, побиття палицею, стягнення штрафу у вигляді певної кількості свинцю і примусова праця на царя. За ассирійськими законами вбивцю видавали найближчому родичу вбитого, який міг або покарати його смертю, або забрати його майно. Оскільки цей процес ніхто не контролював і в Ассирії не було таких міст-сховищ, як в Ізраїлі, це могло призвести до родової ворожнечі. Покарання за перелюб дружини призначав її чоловік. Він міг віддати її на смерть, покалічити, покарати в будь-який інший спосіб або відпустити. Він мусив покарати перелюбника точно так само, як свою дружину. Багатьом військовополоненим виривали язик, з них живцем здирали шкіру, їх могли осліпити, стратити на стовпі, спалити або вбити іншим способом.

Вавилоняни. Загальновизнано, що Кодекс Хаммурапі (за визначенням юристів, не є кодексом в буквальному значенні цього слова) ґрунтується на давніших законах і є збіркою вироків або прецедентів, написаних на глиняних табличках. Пізніше він був переписаний (імовірно, іншим стилем письма) на стелу, поміщену в храмі Мардука у Вавилоні. Його копії, можливо, зберігалися в інших містах. Згодом завойовники перенесли цю стелу в Сузи, де її віднайшли у 1902 р.

Чи Мойсеїв закон ґрунтується на Кодексі Хаммурапі?

На відміну від Мойсеєвого закону, Кодекс Хаммурапі не встановлював принципів. Натомість його метою було допомогти суддям виносити рішення стосовно конкретних справ: вони могли знайти прецедент або поправки до попередніх рішень, щоб зрозуміти, як діяти. Наприклад, Кодекс не визначає покарання за вбивство, тому що покарання за цей злочин, так само як і за інші поширені злочини, було всім добре відомим. Хаммурапі не намагався охопити всі сфери законодавства. Кожен закон Кодексу починається висловом на зразок: «Якщо людина зробить те чи інше...». Тож цей Кодекс стосується конкретних справ, а не встановлює загальних принципів; він просто описує, який вирок має бути винесений за тих чи інших обставин. Здебільшого він ґрунтується на вже відомих законах і надає подробиці стосовно того, як вирішувати складні справи, котрі були актуальними для тогочасної вавилонської цивілізації.

Кодекс Хаммурапі жодним чином не може бути основою Мойсеєвого закону. Наприклад, один із законів Кодексу передбачав таке «рівноцінне» покарання: «Якщо [будівельник] спричинить смерть сину господаря будинку [тому що зробить роботу неякісно і побудований ним будинок завалиться], то потрібно вбити сина цього будівельника». Натомість Божий закон, даний через Мойсея, наказував: «Батьків не можна карати смертю за гріх дітей, а дітей — за гріх батьків» (Пв 24:16). У Вавилоні крадіжка цінних речей зазвичай каралася смертю, а не відшкодуванням, як це було за Мойсеєвим законом. У деяких випадках відшкодування передбачалося, але злодій мав повернути у 30 разів більше, ніж вкрав. Якщо він не міг цього зробити, його страчували. Цар Навуходоносор практикував четвертування і спалення. Наприклад, він наказав вкинути трьох молодих євреїв до палаючої печі (Дн 2:5; 3:19, 21, 29; Єр 29:22).

Перси. За днів царя Дарія пророка Даниїла вкинули до підземелля з левами; такий самий вирок було винесено й тим, хто його фальшиво обвинуватив, а також їхнім синам і дружинам (Дн 6:24). Пізніше перський цар Артаксеркс дозволив Ездрі карати всіх, хто не дотримувався закону Бога і закону царя, «смертю, чи вигнанням, чи штрафом, чи ув’язненням» (Езд 7:26). Ахашверош повісив Гамана на стовпі заввишки 50 ліктів (22 м). Також він повісив двох чоловіків, які були вартовими при дверях і змовились його вбити (Ес 7:9, 10; 2:21—23).

Було знайдено кілька табличок, які містили закони перського царя Дарія I. Згідно з ними, людину, яка зі зброєю напала на іншу людину і поранила або вбила її, треба було покарати бичуванням (від 5 до 200 ударів батогом). Інколи людей страчували на стовпі. Грецькі письменники описали перські закони, в яких злочини проти держави, царя, членів його родини або його майна зазвичай каралися смертю. Покарання за ці злочини часто були дуже жорстокими. Не залишилося багато інформації про те, як карали за звичайні злочини, але здається, що досить поширеним було скалічення рук, ніг або очей.

Інші народи, які населяли Палестину і прилеглі землі. Окрім ізраїльтян, Обіцяний край населяли також інші народи. Вони кидали злочинців до в’язниць і заковували їх у кайдани, калічили їх, осліплювали, вбивали військовополонених мечем, розпорювали животи вагітним жінкам і розбивали дітей об камінь чи стіну (Сд 1:7; 16:21; 1См 11:1, 2; 2Цр 8:12).

Римляни. Найпоширенішими видами покарань були: страта мечем, у тому числі обезголовлювання (Мт 14:10); побиття; бичування батогом (інколи на кінцях батогів були кістки, важкі шматочки металу або гачки); повішення; скидання зі скелі; утоплення; спалення. Засуджених також випускали на арену до диких звірів і змушували брати участь у гладіаторських боях. В’язнів часто заковували в колодки (Дії 16:24) або приковували ланцюгом до охоронця (Дії 12:6; 28:20). За римськими законами заборонялося бичувати римських громадян: за одним законом (Lex Valeria) — у випадках, коли громадянин звертався до народу з проханням переглянути його справу, а за іншим (Lex Porcia) — навіть без такого звернення.

Греки. Греки часто застосовували такі ж самі види покарань, що й римляни. Злочинців скидали зі скелі або в глибоку печеру, били до смерті, топили, труїли або страчували мечем.

Детальніша інформація про окремі види покарань міститься у відповідних статтях.