ХРЕЩЕННЯ

Грецьке слово ба́птісма стосується процесу занурення і підняття на поверхню; воно походить від дієслова ба́пто, що означає «вмочати» (Ів 13:26). У Біблії під словом «хрестити» мається на увазі «занурювати». Це добре видно з одного перекладу, де Римлян 6:3 передано так: «Чи ви не знаєте, що всі ми, хто був занурений (охрещений) в Христа Ісуса, в смерть Його ми були занурені (охрещені)?» (ПРБО; див. також ЕНЗ, СмП). У грецькій Септуагінті форми слова ба́пто вживаються у Вихід 12:22 та Левіт 4:6 як переклад єврейського слова зі значенням «вмочати». (Див. прим. в NW.) Коли людину занурюють у воду, її, так би мовити, хоронять на короткий час і потім підіймають з води.

У цій статті ми детально розглянемо чотири види хрещення: 1) Іванове хрещення, 2) водне хрещення Ісуса та його послідовників, 3) хрещення в Ісуса Христа і в його смерть, 4) хрещення вогнем.

Іванове хрещення. Іван, син Захарія і Єлизавети, був першим, кого Бог уповноважив хрестити людей у воді (Лк 1:5—7, 57). Його називали «Іваном Хрестителем» (Мт 3:1; Мр 1:4), а це свідчить про те, що люди дізналися про водне хрещення (тобто занурення) саме від нього. Біблія чітко показує, що Іван виконував своє служіння і хрестив людей з Божої волі, а не з власної ініціативи. Наприклад, ангел Гавриїл звістив, що Іван виконуватиме завдання від Бога (Лк 1:13—17), а Захарій під дією святого духу передрік, що Іван буде пророком Всевишнього і приготує для Єгови шляхи (Лк 1:68—79). Ісус підтвердив, що Іванове служіння і хрещення — від Бога (Лк 7:26—28). Учень Лука написав: «Було в пустелі Боже слово Іванові, сину Захарія. Іван обійшов увесь край... проповідуючи хрещення» (Лк 3:2, 3). Апостол Іван сказав про нього: «І прийшов чоловік, Божий посланець, якого звали Іван» (Ів 1:6).

Значення Іванового хрещення можна краще зрозуміти, порівнявши Луки 3:3 у різних перекладах. Іван проповідував «хрещення як символ покаяння для прощення гріхів» (СМ, 2014); «хрещення, зумовлене каяттям» (CB); «хрещення на знак каяття задля прощення гріхів» (НС); «Покиньте свої гріхи та охрестіться, і Бог простить ваші гріхи» (TEV). З цих перекладів чітко видно, що не хрещення очищало людину від гріхів, а каяття і зміна способу життя, символом чого було хрещення.

Отже, хрестячи людей, Іван не здійснював якогось особливого обряду очищення. Хрещення було символом і прилюдним виявом того, що людина кається у гріхах проти Закону, який вів до Христа (Гл 3:24). Мета Іванового служіння полягала в тому, щоб «приготувати народ для Єгови» — народ, котрий мав побачити «спасіння, яке дасть Бог» (Лк 1:16, 17; 3:6). Про цю працю свого часу пророкували Ісая і Малахія (Іс 40:3—5; Мл 4:5, 6).

Деякі вчені вважають, що походження Іванового хрещення та християнського хрещення пов’язане з обрядами очищення, яких вимагав Закон (Вх 29:4; Лв 8:6; 14:8, 31, 32; Єв 9:10, прим.), або ж з окремими випадками очищення, згаданими в Єврейських Писаннях (Бт 35:2; Вх 19:10). Однак усі ці обмивання виконувались для церемоніальної чистоти, а отже, мали зовсім інше значення, ніж хрещення. Лише в одному випадку — у випадку прокаженого Наамана — людина повністю занурилась у воду. Але Нааман зробив це аж сім разів (2Цр 5:14), і при цьому він не здобув особливих взаємин з Богом, а лише зцілився від прокази. До того ж, згідно з Біблією, щоб стати прозелітом, людина мала обрізатися, а не охреститися. Те саме вимагалося від тих, хто хотів святкувати Пасху або поклонятися у святині (Вх 12:43—49).

Ще дехто стверджує, що Іванове хрещення було запозичене у юдейської секти єсеїв чи фарисеїв, але цей погляд теж безпідставний. Обидві секти наполягали на частому виконанні цілого ряду обмивань. Проте Ісус показав, що все це лише заповіді людей, які заради власних традицій порушували Божі заповіді (Мр 7:1—9; Лк 11:38—42). Іван сказав, що сам Бог послав його хрестити у воді (Ів 1:33). Він не був посланий єсеями чи фарисеями. Крім того, Іван не навертав язичників на юдаїзм, а хрестив тих, хто вже належав до юдейської громади (Лк 1:16).

Іван знав, що своїм служінням він лише готує шлях для Божого Сина, Месії, який виконуватиме важливіше служіння. Він хрестив для того, щоб Месія «був виявлений Ізраїлю» (Ів 1:31). Згідно з Івана 3:26—30, служіння Месії мало набувати розмаху, а служіння Івана — іти на спад. Протягом служіння Ісуса на землі його учні хрестили тих, хто хотів до них приєднатися, і це хрещення, подібно до Іванового, було символом каяття (Ів 3:25, 26; 4:1, 2).

Хрещення, яким охрестився Ісус. Ісус теж охрестився в Івана, але його хрещення мало інше значення, адже Ісус «не вчинив жодного гріха, і в устах його не було знайдено обману» (1Пт 2:22). Тож він охрещувався не на знак каяття. Мабуть, саме тому Іван спочатку відмовився хрестити Ісуса. Та Ісус сказав йому: «Не стримуй мене, бо так належить нам виконати все, що праведне» (Мт 3:13—15).

Лука згадує про те, що під час свого хрещення Ісус молився (Лк 3:21). Автор Листа до євреїв зазначає, що Ісус Христос, «приходячи у світ» (не коли народився, адже тоді він ще не міг прочитати і вимовити ці слова, а коли охрещувався і починав своє служіння), промовляв слова з Псалма 40:6—8 (LXX): «Жертви й приношення ти не захотів, але приготував мені тіло... Ось я прийшов (і про мене написано в сувої) виконувати волю твою, Боже» (Єв 10:5—9). Ісус від народження належав до єврейського народу, з яким Єгова уклав Закон-угоду (Вх 19:5—8; Гл 4:4). Отже, на момент, коли Ісус прийшов до Івана, щоб охреститися, він уже був зв’язаний з Богом угодою. Тож Ісус зробив щось більше, ніж вимагав Закон. Він надав себе Батьку, Єгові, щоб «виконувати [його] волю», згідно з якою мав віддати в жертву приготовлене йому тіло і скасувати тваринні жертви, які приносили за Законом. Апостол Павло пише: «Відповідно до цієї волі ми були освячені завдяки тому, що тіло Ісуса Христа було раз і назавжди принесене в жертву» (Єв 10:10). Також воля Батька полягала в тому, щоб Ісус проповідував про Царство, і він охоче погодився виконати це служіння (Лк 4:43; 17:20, 21). Єгова прийняв Ісусову готовність, помазавши його святим духом і сказавши: «Ти Син мій улюблений. Я тобою задоволений» (Мр 1:9—11; Лк 3:21—23; Мт 3:13—17).

Водне хрещення Ісусових послідовників. Іванове хрещення мало бути замінене хрещенням, яке наказав здійснювати Ісус. Він сказав: «Робіть учнями людей з усіх народів, хрестячи їх в ім’я Батька, і Сина, і святого духу» (Мт 28:19). Починаючи з П’ятидесятниці 33 р. н. е. це було єдине водне хрещення, яке схвалював Бог. Роками пізніше ревний чоловік Аполлос навчав правди про Ісуса, але знав лише про хрещення, яке проповідував Іван. Тож у цьому питанні його потрібно було виправити. У подібній ситуації були й учні, яких Павло невдовзі зустрів в Ефесі. Очевидно, вони охрестилися Івановим хрещенням тоді, коли його вже було замінено, адже Павло відвідав Ефес приблизно через 20 років після скасування Закон-угоди. Тому вони охрестилися ще раз, але вже в ім’я Ісуса Христа, і отримали святий дух (Дії 18:24—26; 19:1—7).

Щоб охреститися і стати християнином, людина мала здобути розуміння Божого Слова і прийняти свідоме рішення присвятити себе виконанню Божої волі. Це видно з випадку, який стався в П’ятидесятницю 33 р. н. е. Євреї і прозеліти, які були обізнані з Єврейськими Писаннями, почули Петрове свідчення про Ісуса, Месію, і після цього 3000 осіб «радо прийня[ли] його слова» й охрестилися (Дії 2:41; 3:19—4:4; 10:34—38). Мешканці Самарії спершу повірили в добру новину, яку проповідував Пилип, а тоді охрестилися (Дії 8:12). Ефіопський вельможа, побожний юдейський прозеліт, який знав Єгову і був знайомий з Єврейськими Писаннями, почув пояснення того, як на Христі сповнилися пророцтва, повірив і лише після цього захотів охреститися (Дії 8:34—36). Петро пояснив Корнилію, що Богові «до вподоби той, хто боїться його та робить те, що правильне» (Дії 10:35) і що кожен, хто повірить в Ісуса Христа, отримає прощення гріхів через його ім’я (Дії 10:43; 11:18). Усе це узгоджується з Ісусовим наказом: «Робіть учнями людей... навчаючи їх дотримуватися всього того, що я вам наказав». Ті, хто приймав таке навчання і ставав учнем, охрещувалися (Мт 28:19, 20; Дії 1:8).

У П’ятидесятницю євреї — які як народ несли колективну відповідальність за смерть Ісуса і, безперечно, знали про Іванове хрещення — були вражені словами Петра «у саме серце», тому почали запитувати: «Брати, що ж нам тепер робити?» Петро відповів: «Покайтесь, і нехай кожен з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа, щоб отримати прощення гріхів, і тоді ви одержите в дар святий дух» (Дії 2:37, 38). Варто зазначити, що Петро звернув їхню увагу на щось нове — на те, що для прощення гріхів їм потрібно було покаятися і охреститися не Івановим хрещенням, а в ім’я Ісуса Христа. Крім того, він не сказав, що хрещення саме по собі змиває гріхи, адже знав, що «кров Ісуса, [Божого] Сина, очищає нас від усякого гріха» (1Ів 1:7). Пізніше, розмовляючи з юдеями в храмі, Петро назвав Ісуса «Керівником, завдяки якому можна отримати життя» і закликав їх: «Покайтесь та наверніться, щоб ваші гріхи були стерті і щоб від самого Єгови прийшли часи відсвіження» (Дії 3:15, 19). Так Петро показав: щоб отримати прощення гріхів, вони мали покаятись у злі, яке заподіяли Христу, і навернутися, визнавши Ісуса; при цьому Петро не згадав про хрещення.

Закон-угода була скасована на підставі Христової смерті на стовпі мук (Кл 2:14), і в П’ятидесятницю 33 р. н. е. набула чинності нова угода. (Пор. Дії 2:4; Єв 2:3, 4.) А втім, Бог був прихильним до єврейського народу ще три з половиною роки. У цей період Ісусові учні проповідували трьом групам людей: юдеям, прозелітам і самарянам. Але приблизно в 36 р. н. е. Бог наказав Петру піти в дім язичника Корнилія, римського сотника, і, зливши святий дух на цього чоловіка і його домашніх, дав Петрові зрозуміти, що віднині язичники теж можуть хреститися у воді (Дії 10:34, 35, 44—48). Оскільки Бог тепер визнавав не Закон-угоду, укладену з обрізаними євреями, а нову угоду, посередником якої був Ісус Христос, то євреї за походженням (обрізані вони чи ні) більше не мали особливого становища в Божих очах. Вони більше не могли здобути його визнання і схвалення, дотримуючись вимог скасованого Закону чи охрестившись Івановим хрещенням, яке було тісно пов’язане із Законом. Натомість потрібно було наближатися до Бога, виявляючи віру в його Сина, і охреститися у воді в ім’я Ісуса Христа. (Див. СІМДЕСЯТ ТИЖНІВ, Угода утримана в силі «на один тиждень».)

Отже, після 36 р. н. е. усі — як євреї, так і люди з інших народів — займали однакове становище перед Богом (Рм 11:30—32; 14:12). Люди з інших народів, за винятком обрізаних прозелітів, не були учасниками Закон-угоди і ніколи не належали до народу, який мав особливі взаємини з Богом, Батьком. А тепер окремі люди з цих народів могли стати частиною Божого народу. Однак спершу вони мали прийти до Бога, розвинувши віру в його Сина, Ісуса Христа, а тоді, наслідуючи приклад Ісуса і слухаючись його наказу, прийняти водне хрещення (Мт 3:13—15; 28:18—20).

Християнське хрещення мало істотний вплив на становище людини перед Богом. Згадавши про те, що Ной побудував ковчег, в якому врятувався він і його сім’я під час Потопу, апостол Петро написав: «До цього подібне хрещення, яке рятує тепер і вас (не усуненням бруду з тіла, а проханням до Бога про чисте сумління), рятує завдяки воскресінню Ісуса Христа» (1Пт 3:20, 21). Ковчег був видимим доказом того, що Ной присвятився виконанню Божої волі і віддано робив усе, що Бог наказав. Завдяки цьому він врятувався. Подібно й той, хто, розвинувши віру у воскреслого Ісуса, присвятив себе Єгові, охрестився на знак свого присвячення і робить те, чого Бог очікує від своїх служителів, є врятованим від теперішнього злого світу (Гл 1:3, 4). Така людина врятована від знищення, яке чекає на цей світ, і отримує від Бога чисте сумління.

Хрещення немовлят — не біблійний звичай. Оскільки, перш ніж охреститися, потрібно почути слово, прийняти його і покаятися (Дії 2:14, 22, 38, 41), а також зробити дуже серйозне рішення, то зрозуміло, що хреститися людина має у тому віці, коли вона здатна почути, повірити і прийняти свідоме рішення. Дехто відстоює звичай хрещення немовлят, посилаючись на випадки, коли разом з людиною охрещувалися її «домашні», як це було, наприклад, з Корнилієм, Лідією, тюремним наглядачем у Філіппах, Криспом і Стефаном (Дії 10:48; 11:14; 16:15, 32—34; 18:8; 1Кр 1:16). Такі люди вважають, що серед тих домашніх були і немовлята. Однак у Біблії говориться, що домашні Корнилія перед хрещенням почули слово, отримали святий дух, розмовляли різними мовами та звеличували Бога; немовлята цього робити не могли (Дії 10:44—46). Лідія була «богобоязливою жінкою», і «Єгова відкрив її серце, щоб вона прийняла Павлові слова» (Дії 16:14). Тюремному наглядачу у Філіппах потрібно було повірити в Господа Ісуса, щоб охреститись, а отже, цього очікувалося і від його домашнім (Дії 16:31—34). «Крисп, начальник синагоги, і його домашні повірили в Господа» (Дії 18:8). У всіх цих випадках охрещувались люди, які слухали, вірили і прославляли Бога, а немовлята на це не здатні. Коли в Самарії люди почули і прийняли «добру новину про Боже Царство та про ім’я Ісуса Христа, то і чоловіки, і жінки хрестилися». Зверніть увагу, що, згідно з цим уривком, хрестилися не немовлята, а чоловіки і жінки (Дії 8:12).

У своєму листі до коринфян апостол Павло написав, що діти є «святими» завдяки віруючому батькові або матері, але це аж ніяк не свідчить на користь хрещення немовлят. Навпаки, з цього вірша випливає, що мала дитина не здатна самостійно прийняти таке серйозне рішення, і тому Бог вважає її святою через її віруючого батька або матір, а не через так зване таїнство хрещення, яке нібито робить її святою саму по собі. Якби хрещення немовлят мало силу, той факт, що їхні батько або мати віруючі, не грав би особливої ролі (1Кр 7:14).

Це правда, що Ісус сказав: «Не заважайте [малим дітям] приходити до мене, бо саме таким належить небесне Царство» (Мт 19:13—15; Мр 10:13—16). Однак тут не йдеться про хрещення тих дітей. Ісус поблагословив їх і поклав на них руки, але ніщо не вказує на те, що це був якийсь релігійний обряд. З його подальших слів видно, що «таким належить небесне Царство» не тому, що вони охрещені, а тому, що вони довірливі і готові вчитися. Християнам дано наказ: «Будьте малими дітьми щодо зла, але мислення майте як у дорослих» (Мт 18:4; Лк 18:16, 17; 1Кр 14:20).

Релігійний історик Август Неандер, пишучи про християн першого століття, зазначив: «Звичаю хрестити немовлят у цей період не існувало... Те, що перші натяки на хрещення немовлят з’являються лише за днів Іринея [бл. 120/140 — бл. 200/203 р. н. е.] (точно не раніше), і те, що цей звичай було визнано апостольським переданням лише у третьому столітті, швидше свідчить проти, а не на користь того, що хрещення немовлят започаткували апостоли» (History of the Planting and Training of the Christian Church by the Apostles. 1864. P. 162).

Повне занурення у воду. З визначення слова «хрещення», поданого вище, зрозуміло, що хрещення являє собою повне занурення у воду, а не поливання чи кроплення. Це підтверджують і приклади з Біблії. Ісус охрестився у повноводній річці, Йордані; охрестившись, він «вийшов з води» (Мт 3:13, 16; Мр 1:10). Іван хрестив людей у Йорданській долині, недалеко від Саліму, «оскільки там було багато води» (Ів 3:23). Ефіопський вельможа попросив Пилипа охрестити його, коли «вони під’їхали до води». Обидва чоловіки «ввійшли у воду», а потім «вийшли з води» (Дії 8:36—40). В усіх наведених прикладах мова йде не про якийсь ставок з водою по щиколотки, а про велику водойму, в яку треба було ввійти і з якої треба було вийти. На повне занурення вказує також той факт, що хрещення в деяких уривках символізує поховання (Рм 6:4—6; Кл 2:12).

Історичні джерела показують, що ранні християни приймали хрещення, повністю занурюючись у воду. Стосовно цього «Нова католицька енциклопедія» зазначає: «Цілком очевидно, що Хрещення в ранній Церкві здійснювалось шляхом занурення» (New Catholic Encyclopedia. 1967. Vol. II. P. 56). А в одній французькій енциклопедії сказано: «Перші християни приймали хрещення зануренням усюди, де була вода» (Larousse du XXe Siècle. Paris, 1928).

Хрещення в Христа Ісуса, в його смерть. Коли Ісус охрещувався в Йордані, він знав, що починає служіння, яке завершиться його жертовною смертю. Він знав, що приготовлене для нього тіло має померти, що він має залишитись непорочним і віддати своє досконале людське життя як викуп за людство (Мт 20:28; Єв 10:5). Ісус розумів, що він, образно кажучи, зануриться у смерть, але на третій день підніметься з неї (Мт 16:21). Тому те, що мало з ним статися, він прирівняв до хрещення у смерть (Лк 12:50). Своїм учням Ісус дав зрозуміти, що це хрещення вже відбувається під час його служіння (Мр 10:38, 39). Він повністю занурився в смерть 14 нісана 33 р. н. е., коли його прибили до стовпа мук. Хрещення включає підняття на поверхню, тож Ісусове хрещення в смерть завершилось, коли на третій день Батько, Бог Єгова, воскресив його, піднявши з мертвих. Хрещення в смерть — не те саме, що хрещення у воді, яке Ісус прийняв на початку свого служіння; тоді його хрещення в смерть лише почалося.

Ісус сказав своїм вірним апостолам, що на них ще чекає символічне хрещення, яким хреститься він,— хрещення в смерть (Мр 10:39). На той момент апостоли вже були охрещені у воді Івановим хрещенням (Ів 1:35—37; 4:1), але ще не були охрещені святим духом. Тож хрещення в його смерть не пов’язане з їхнім водним хрещенням. Павло написав у своєму листі до збору в Римі: «Чи ви не знаєте, що всі ми, хто охрестився в Христа Ісуса, охрестилися в його смерть?» (Рм 6:3).

Хрещення в Христа Ісуса і в його смерть здійснює Бог Єгова. Він помазав Ісуса, і той став Христом, або Помазанцем (Дії 10:38). Так Бог охрестив Ісуса святим духом, щоб пізніше його учні через нього теж могли бути охрещені святим духом. Тому ті, хто стає співспадкоємцем Ісуса і отримує небесну надію, стають також охрещеними «в Христа Ісуса», тобто в Помазанця Ісуса, який у момент свого помазання став народженим від духу Божим сином. Таким чином вони об’єднуються з Ісусом, своїм Головою, і стають частиною збору — тіла Христа (1Кр 12:12, 13, 27; Кл 1:18).

Охрещуючись у Христа Ісуса, християнин починає іти шляхом, на якому йому доведеться зносити випробування непорочності, щодня дивитися смерті у вічі і зрештою померти, зберігши вірність Богові. Про це апостол Павло написав у своєму листі до римлян: «Тому ми поховані з ним через хрещення в його смерть, щоб, так само як Христос воскрес з мертвих завдяки славі Батька, ми теж жили новим життям. Якщо ми об’єдналися з ним такою ж смертю, як його, то, безперечно, об’єднаємося з ним і таким же воскресінням» (Рм 6:4, 5; 1Кр 15:31—49).

Ще більше світла на це питання проливають слова Павла, звернені до збору у Філіппах. Пишучи про свій життєвий шлях, він каже, що розділяє з Христом «його страждання, погодившись на таку ж смерть, як він, аби, якщо це можливо... отримати раннє воскресіння з мертвих» (Флп 3:10, 11). Лише Всемогутній Бог, небесний Батько, який хрестить усіх, хто хреститься в єдність з Ісусом Христом і в його смерть, може завершити це хрещення. Він робить це через Христа, коли піднімає їх з мертвих, аби вони об’єдналися з Ісусом Христом таким же воскресінням — воскресінням до безсмертного життя в небі (1Кр 15:53, 54).

Те, що група людей може, так би мовити, охреститися, або зануритися, у свого визволителя або провідника, апостол Павло показав на прикладі ізраїльського збору, члени якого «охрестилися в Мойсея, коли під хмарою пройшли через море». Над ізраїльтянами була хмара, яка їх захищала, а по боках стіною стояла вода — так вони, образно кажучи, були занурені. Мойсей передрікав: «Бог Єгова вибере для вас пророка... подібного до мене»; Петро застосував це пророцтво до Ісуса Христа (1Кр 10:1, 2; Пв 18:15—19; Дії 3:19—23).

Що означає хреститися «задля того, щоб бути мертвими»?

Слова з 1 Коринфян 15:29 перекладають по-різному: «Що зроблять ті, хто христяться ради мертвих?» (Ог.); «христяться за мертвих?» (Хом.); «хрестяться задля того, щоб бути мертвими?» (НС).

Існує декілька поглядів щодо значення цього уривка. Найчастіше стверджують, що тут Павло говорить про так зване замісне хрещення у воді, тобто звичай, за яким жива людина приймає хрещення замість покійного задля його блага. Однак немає доказів того, що за днів Павла існував такий звичай; до того ж він суперечить біблійним віршам, згідно з якими охрещувалися «учні», «ті, хто радо прийняв» слово правди і особисто повірив у почуте (Мт 28:19; Дії 2:41; 8:12).

У словнику Й. Х. Дворецького до грецького прийменника гіпе́р, вжитого у 1 Коринфян 15:29 з родовим відмінком, подаються, зокрема, такі значення: «для, заради, через, за» (Дворецкий Й. Х. Древнегреческо-русский словарь. Москва, 1958. Т. 2. С. 1670). У деяких контекстах «заради» означає «задля того, щоб». Ще в 1728 р. Джейкоб Елснер навів різні приклади того, як грецькі письменники вживають гіпе́р з родовим відмінком, передаючи думку про мету чого-небудь. Він пояснив, що конструкція у 1 Коринфян 15:29 має саме таке значення (Observationes Sacrae in Novi Foederis Libros. Utrecht. Vol. II. P. 127—131). Тому в «Перекладі нового світу» слово гіпе́р у цьому вірші передано як «задля того, щоб».

Якщо з граматичного погляду існує більш ніж один варіант перекладу якогось вислову, правильним буде той, який узгоджується з контекстом. З 1 Коринфян 15:3, 4 видно, що головною думкою цілого уривка є віра в смерть і воскресіння Ісуса Христа. У наступних віршах наводяться докази того, що така віра має підґрунтя (вірші 5—11); обговорюється, що́ за собою тягне невіра у воскресіння (вірші 12—19); пояснюється, що воскресіння Христа є гарантією того, що інші теж оживуть (вірші 20—23); показується, як завдяки цьому всі розумні створіння зрештою об’єднаються з Богом (вірші 24—28). Вірш 29, безперечно, є невід’ємною частиною цього обговорення. Але про чиє воскресіння йде мова в цьому вірші? Тих людей, чиє хрещення тут згадується? Чи тих, хто помер до того, як це хрещення відбулось? Про що свідчать подальші вірші? З віршів 30—34 чітко видно, що йдеться про майбутнє християн, які ще живі, а у віршах 35—58 зазначається, що це вірні християни, які мають надію на небесне життя.

Це узгоджується зі словами з Римлян 6:3: «Чи ви не знаєте, що всі ми, хто охрестився в Христа Ісуса, охрестилися в його смерть?» Отже, як видно з цих слів, таке хрещення не йде на благо якоїсь померлої людини, а впливає на майбутнє безпосередньо того, хто охрестився.

Тож у якому значенні ті християни охрестилися «задля того, щоб бути мертвими», або «в його смерть»? Як і Христос, вони, образно кажучи, занурились у непорочне життя, в кінці якого на них чекають смерть і воскресіння до безсмертного життя в небі (Рм 6:4, 5; Флп 3:10, 11). Це хрещення, на відміну від водного, не відбувається швидко. Більш ніж через три роки після свого хрещення у воді Ісус згадав про хрещення, яке він ще проходив і яке в майбутньому мали пройти його учні (Мр 10:35—40). Оскільки це хрещення веде до воскресіння в небі, воно починається тоді, коли Божий дух зароджує в людині цю надію, і закінчується не зі смертю людини, а коли вона воскресає і її надія стати безсмертною духовною істотою сповняється (2Кр 1:21, 22; 1Кр 6:14).

Роль людини в Божому намірі. Охрещуючись у воді, людина вступає в особливі взаємини з Єговою: вона стає його служителем, виконавцем його волі. Сама людина не визначає, в чому полягатиме Божа воля щодо неї. Лише Бог вирішує, як йому послуговуватися своїм служителем і яку роль відвести йому у своїх намірах. Наприклад, у стародавні часи весь ізраїльський народ перебував у особливих взаєминах з Богом Єговою, був його власністю (Вх 19:5). Все ж завдання служити при святині отримало тільки плем’я Левія, і з цього племені лише нащадки Аарона ставали священиками (Чс 1:48—51; Вх 28:1; 40:13—15). Також Бог постановив, що царська влада належатиме виключно роду Давида (2См 7:15, 16).

Подібно ті, хто приймає християнське хрещення, стають Божою власністю, його рабами, якими він послуговується так, як забажає (1Кр 6:20). Приклад цього знаходимо в книзі Об’явлення, де вказується конкретна кількість тих, хто остаточно отримав «печатку»,— 144 000 (Об 7:4—8). Ще до такого остаточного схвалення вони отримують печатку, Божий святий дух, даний наперед як знак їхньої спадщини в небі (Еф 1:13, 14; 2Кр 5:1—5). Про тих, хто має таку надію, говориться: «Бог розмістив кожну частину [Христового] тіла так, як йому було до вподоби» (1Кр 12:18, 27).

Ісус звернув увагу на ще одну групу, сказавши: «Я маю також інших овець, які не належать до цієї кошари. Я повинен привести їх теж. Тоді вони слухатимуться мого голосу, і буде одна отара й один пастир» (Ів 10:16). «Інші вівці» не належать до «малої отари» (Лк 12:32), але теж мають наближатися до Єгови через Ісуса Христа й охреститися у воді.

Слова Ісуса перегукуються з пророцтвом з книги Об’явлення. Апостол Іван описує отримане ним видіння, в якому він спочатку бачив 144 000 тих, хто отримав «печатку», а потім «великий натовп людей, якого ніхто не міг порахувати». Ці люди «випрали свій одяг та вибілили його в крові Ягняти», що вказує на їхню віру у викупну жертву Ісуса Христа, Божого Ягняти (Об 7:9, 14). Завдяки цьому вони мають Боже схвалення, стоять «перед престолом Бога»; все ж вони не належать до 144 000 вибраних Богом осіб, які отримали «печатку». У видінні показано, що «великий натовп людей» служить Богу день і ніч і що Бог захищатиме його та дбатиме про нього (Об 7:15—17).

Хрещення вогнем. Коли до Івана Хрестителя прийшло багато фарисеїв і садукеїв, він назвав їх «родом гадючим». Говорячи про того, хто йшов за ним, Іван промовив: «Він хреститиме вас святим духом і вогнем» (Мт 3:7, 11; Лк 3:16). Хрещення вогнем — це не те саме, що хрещення святим духом. Всупереч думці декого, воно не може стосуватися вогняних язиків, що з’явилися в П’ятидесятницю, оскільки того дня учні не були «занурені» у вогонь (Дії 2:3). Іван сказав своїм слухачам, що відбудеться поділення — пшениця буде зібрана, а полова спалена у невгасимому вогні (Мт 3:12). Він дав зрозуміти, що вогонь не буде благословенням чи нагородою, адже в ньому буде спалене «дерево, яке не приносить добрих плодів» (Мт 3:10; Лк 3:9).

Ісус використав вогонь як символ знищення, коли передрік, що під час його присутності виконається вирок над неправедними. Він сказав: «В день, коли Лот вийшов із Содома, з неба полив вогняний та сірчаний дощ і знищив усіх. Так само буде і в день виявлення Сина людського» (Лк 17:29, 30; Мт 13:49, 50). Те, що вогонь представляє не рятівну, а руйнівну силу, видно також з 2 Фессалонікійців 1:8, Юди 7 і 2 Петра 3:7, 10.