ПРОПОВІДНИК, ПРОПОВІДУВАТИ

Для того щоб зрозуміти, що́ в Біблії мається на увазі під словом «проповідувати», потрібно дослідити відповідні єврейські та грецькі слова. Основне значення грецького слова керı́ссо, яке часто перекладається як «проповідувати»,— це «бути глашатаєм; обіймати посаду глашатая; через глашатая оголошувати, проголошувати (переможцем)». Споріднений з ним іменник ке́рікс означає «глашатай; вісник; посланець; посол». Ще один споріднений іменник, ке́ріґма, стосується «повідомлення через глашатая; оголошення; наказу; розпорядження (через глашатая)» (Дворецкий И. Х. Древнегреческо-русский словарь. Москва, 1958. Т. 1. С. 943). Отже, керı́ссо передає думку не про виголошення проповіді перед вузьким колом учнів, а про відкрите, прилюдне проголошення якоїсь звістки. Це добре видно з Об’явлення 5:2, де згадується «сильний ангел, який проголошував [грец. керı́ссонта] гучним голосом: “Хто достойний зламати печатки сувою та розгорнути його?”» (Пор. також Мт 10:27.)

Слово еуанґелı́зомай означає «звіщати добру новину» (Мт 11:5). З ним споріднені такі слова, як діанґе́лло, що означає «звіщати усюди; оголошувати; розповідати» (Лк 9:60; Дії 21:26; Рм 9:17), і катанґе́лло, що означає «звіщати; говорити» (Дії 13:5; Рм 1:8; 1Кр 11:26; Кл 1:28). Головна різниця між керı́ссо та еуанґелı́зомай полягає в тому, що перше слово підкреслює спосіб проголошення (воно прилюдне та офіційне), а друге підкреслює його зміст (проголошується або звіщається еуанґе́ліон, тобто добра новина).

Грецьке керı́ссо певною мірою відповідає єврейському слову баса́р, яке означає «нести звістку; звіщати; бути вісником» (1См 4:17; 2См 1:20; 1Хр 16:23). Однак баса́р не має такого ж відтінку офіційності, як керı́ссо.

У Єврейських Писаннях. Першою людиною, яку прямо названо «проповідником», був Ной (2Пт 2:5), хоча ще до нього Енох, можливо, виголошував свої пророцтва у формі проповіді (Юд 14, 15). Перед Потопом Ной проповідував праведність: очевидно, його звістка містила заклик покаятись і попередження про майбутнє знищення, на що вказує Ісусова згадка про людей, які «не звертали уваги» (Мт 24:38, 39). Тому не можна сказати, що звістка, яку Ной публічно проголошував за Божим дорученням, була насамперед доброю новиною.

Після Потопу багато людей, як-от Авраам, служили пророками у тому розумінні, що розповідали іншим про отримані від Бога об’явлення (Пс 105:9, 13—15). Однак до того як Ізраїль оселився в Обіцяному краю, ніхто, скоріш за все, не проповідував постійно та привселюдно. Стародавні патріархи не були вповноважені виступати в ролі глашатаїв. Але вже в епоху ізраїльських царів пророки були Божими речниками, які в людних місцях проголошували його постанови, присуди і накази (Іс 58:1; Єр 26:2). Слово ке́ріґма цілком доречно вживається щодо служіння, яке Йона виконував у Ніневії. (Пор. Йн 3:1—4; Мт 12:41.) А втім, зазвичай пророки не лише проголошували щось чи проповідували, але й виконували інші обов’язки. Крім того, в окремих випадках вони доручали іншим людям говорити від їхнього імені (2Цр 5:10; 9:1—3; Єр 36:4—6). Пророки не завжди передавали звістки та видіння усно — іноді вони викладали їх на письмі (Єр 29:1, 30, 31; 30:1, 2; Дн, розд. 7—12). Нерідко пророки промовляли перед вузьким колом людей; часом вони виконували символічні дії. (Див. ПРОРОК; ПРОРОЦТВО.)

Божі служителі проголошували не тільки настанови, застереження та присуди, але й добру новину — про перемогу, визволення і благословення; також вони привселюдно вихваляли Єгову (1Хр 16:23; Іс 41:27; 52:7; у цих віршах вжито євр. слово баса́р). Деколи жінки гучно повідомляли або співали про перемогу в бою чи близький порятунок (Пс 68:11; Іс 40:9; пор. 1См 18:6, 7).

Єврейські Писання пророчо вказували на проповідницьку працю, яку буде виконувати Христос Ісус і християнський збір. Ісус процитував пророцтво з Ісаї 61:1, 2, де передрікалося, що Бог доручить йому завдання проповідувати (Лк 4:16—21). Також на Ісусі сповнилися слова з Псалма 40:9 (попередні вірші з цього псалма апостол Павло застосував до Ісуса; Єв 10:5—10): «У великому зборі я звіщаю добру новину [форма слова баса́р] про твою праведність». Павло процитував Ісаї 52:7 (про посланця, який несе новину про звільнення поневоленого Сіону) і пов’язав цей вірш із працею проповідування, яку виконували християни (Рм 10:11—15).

У Грецьких Писаннях. Іван Хреститель виконував своє служіння здебільшого в пустелі, але при цьому його можна назвати глашатаєм — тим, хто проповідує прилюдно, адже він звіщав юдеям, які приходили до нього, прихід Месії та наближення Божого Царства і заклика́в їх до каяття (Мт 3:1—3, 11, 12; Мр 1:1—4; Лк 3:7—9). Водночас Іван був пророком, учителем (який мав своїх учнів) і проповідником доброї новини (Лк 1:76, 77; 3:18; 11:1; Ів 1:35). Він був «Божим посланцем» і свідком (Ів 1:6, 7).

Хоча Ісус упродовж 40 днів постив у Юдейській пустелі, він не залишився там жити і не був аскетом. Він усвідомлював, що проповідування було важливою частиною служіння, яке доручив йому Бог. Ісус відкрито проповідував у містах, селах і поселеннях, на території храму, в синагогах, на ринкових площах і вулицях (Мр 1:39; 6:56; Лк 8:1; 13:26; Ів 18:20). Подібно до Івана, він не тільки проповідував: перш за все Ісус був відомий як учитель. Навчання (діда́ско) відрізняється від проповідування тим, що вчитель не просто щось проголошує, а й наставляє, пояснює, наводить переконливі аргументи і докази. Тому Ісусові учні (і до, і після його смерті) мали обов’язок як проповідувати, так і навчати (Мт 4:23; 11:1; 28:18—20).

Ісус заохочував людей: «Покайтесь, бо наблизилося Царство небесне», і в цьому полягала тема звістки, яку він проповідував (Мт 4:17). Немов глашатай, він закликав своїх слухачів звернути увагу на діла Всевладного Бога і на те, що настав сприятливий час рішуче діяти (Мр 1:14, 15). Як передрікав Ісая, Ісус не лише ніс добру новину і потіху для сумирних, для тих, у кого розбите серце і хто в жалобі, та звіщав полоненим визволення, але й проголошував «день помсти нашого Бога» (Іс 61:2). Він сміливо говорив перед правителями і народом про Божі наміри, постанови та присуди.

Після Ісусової смерті. Після смерті Ісуса, особливо після П’ятидесятниці 33 р. н. е., учні далі проповідували — спершу юдеям, а потім і людям з усіх інших народів. Помазані святим духом, вони усвідомлювали, що проповідувати їх уповноважив сам Бог, і часто говорили про це своїм слухачам (Дії 2:14—18; 10:40—42; 13:47; 14:3; пор. Рм 10:15), так само як Ісус наголошував, що він посланий Богом (Лк 9:48; Ів 5:36, 37; 6:38; 8:18, 26, 42), який дав йому «заповідь, що са́ме... казати» (Ів 12:49). Коли учням заборонили проповідувати, вони відповіли: «Розсудіть самі: чи правильно було б у Божих очах слухатись вас, а не Бога? Тому ми не можемо не розповідати про те, що бачили й чули». «Ми повинні підкорятися передусім владі Бога, а не людей» (Дії 4:19, 20; 5:29, 32, 42). Проповідування було важливою частиною їхнього поклоніння Богові і можливістю його прославити, а також вимогою для спасіння (Рм 10:9, 10; 1Кр 9:16; Єв 13:15; пор. Лк 12:8). Тож участь у цій праці повинні були брати всі учні — як чоловіки, так і жінки, і тривати вона мала «аж до закінчення цього віку» (Мт 28:18—20; Лк 24:46—49; Дії 2:17; пор. Дії 18:26; 21:9; Рм 16:3).

За світськими мірками ці ранні християнські проповідники були малоосвіченими людьми. Члени Синедріону помітили, що апостоли Петро та Іван «неосвічені й прості» (Дії 4:13). Навіть про Ісуса юдеї з подивом казали: «Звідки цей чоловік так добре знає Писання, якщо не навчався у школах?» (Ів 7:15). Подібний погляд мали і світські історики. Римський філософ Цельс, один з перших критиків християнства, глузував з того, що «різні шерстяники, чоботарі, шкіряники, найнеосвіченіші, найнижчі люди найбільш ревно поширювали християнство» (Реверсов И. П. Апологеты. Защитники христианства. Санкт-Петербург, 2007. С. 10). Павло пояснив це так: «Брати, ви по собі бачите, що Бог покликав не багато мудрих з людського погляду, не багато сильних і не багато тих, хто знатного походження, але Бог вибрав безглуздих світу, щоб засоромити мудрих, і слабких світу, щоб засоромити сильних» (1Кр 1:26, 27).

Хоча ранні християни не навчались у престижних світських закладах, це не означає, що вони не отримали жодного навчання. Перш ніж вислати 12 апостолів проповідувати, Ісус добре їх підготував (Мт 10). Він не лише давав їм настанови, а й навчав на практиці (Лк 8:1).

Темою проповідування християн і далі було «Боже Царство» (Дії 20:25; 28:31). Однак після смерті Христа вони почали проголошувати іще деякі, нові, істини. Через Христа відкрито «священну таємницю» Божого наміру; жертовна смерть Ісуса стала однією з ключових істин, на яких ґрунтується справжня віра (1Кр 15:12—14); кожен, хто хоче здобути схвалення Бога і життя, повинен знати про те, що Єгова призначив Ісуса Царем і Суддею, визнавати Ісусову владу і підкорятися їй (2Кр 4:5). Про учнів часто говорили, що вони «проповіду[ють] Христа» (або «про Христа») (Дії 8:5; 9:20; 19:13; 1Кр 1:23). Але якщо проаналізувати, про що саме учні проповідували, то видно, що вони не зосереджували увагу слухачів виключно на Ісусі, не відокремлювали його від Божого Царства і наміру. Натомість учні розповідали про те, що́ Бог Єгова здійснив заради свого Сина і через нього, а також як завдяки Ісусу виконалися і будуть виконуватися Божі наміри (2Кр 1:19—21). Тож їхнє проповідування приносило честь і славу Богові «через Ісуса Христа» (Рм 16:25—27).

Християни проповідували не лише з почуття обов’язку, і їхня звістка не була сухою та формальною. Проповідувати їх спонукувала палка віра, прагнення прославити Бога, любов до людей і бажання допомогти їм врятуватися (Рм 10:9—14; 1Кр 9:27; 2Кр 4:13). Тому християн не зупиняло навіть те, що «мудрі» люди світу вважали їх безглуздими, а юдеї переслідували як єретиків (1Кр 1:21—24; Гл 5:11). З тих же спонук християни наводили людям переконливі докази, щоб допомогти їм розвинути віру і виявляти її на ділі (Дії 17:2; 28:23; 1Кр 15:11). Павло казав, що його було призначено «проповідником, апостолом та вчителем» (2Тм 1:11). Ніхто не платив християнам за проповідування, але вони охоче присвячували цій праці самих себе, свій час і сили, адже були відданими поклонниками Єгови (1Фс 2:9).

Оскільки кожен, хто ставав послідовником Христа, ставав також проповідником Слова, добра новина швидко поширювалась. І, коли Павло писав свого листа до колоссян (бл. 60—61 р. н. е., тобто приблизно через 27 років після смерті Христа), він уже міг сказати, що «ця новина проповідувалась усьому створінню під небом» (Кл 1:23). Тож Христове пророцтво про те, що добру новину будуть проповідувати всім народам, певною мірою сповнилось ще до знищення Єрусалима і його храму (70 р. н. е.) (Мт 24:14; Мр 13:10; КАРТА, т. 2, с. 744). Слова самого Ісуса, а також книга Об’явлення, яка була написана після знищення Єрусалима, вказують на те, що в більшому масштабі це пророцтво мало сповнитися після того, як Христос почне царювати, і до того, як він знищить усіх ворогів Царства,— а це дуже відповідний час для всесвітньої проповідницької праці (Об 12:7—12, 17; 14:6, 7; 19:5, 6; 22:17).

Як люди відгукувалися на звістку, яку проповідували християни? Послухавши Павла, «декотрі повірили його словам, а інші ні» (Дії 28:24). Жива і динамічна звістка з Божого Слова завжди викликала в людей ту чи іншу реакцію. Вона торкалась питання, в якому кожен мусить зайняти якусь позицію. Деякі люди затято протистояли звістці про Царство (Дії 13:50; 18:5, 6). Інші певний час прислухалися, та згодом з різних причин відверталися від неї (Ів 6:65, 66). Але дехто приймав цю звістку і узгоджував з нею своє життя (Дії 17:11; Лк 8:15).

«Від дому до дому». Ісус ішов прямо до людей, він проповідував їм звістку про Царство і навчав їх як у громадських місцях, так і в приватних помешканнях (Мт 5:1; 9:10, 28, 35). Висилаючи своїх перших учнів проповідувати, Ісус наказав їм: «В яке тільки місто чи село увійдете, шукайте в ньому достойних людей» (Мт 10:7, 11—14). Логічно зробити висновок, що в пошуках «достойних» учні приходили до людей додому; там вони могли поділитися звісткою і переночувати (Лк 9:1—6).

Пізніше Ісус «призначив 70 інших і послав їх перед собою по двоє в кожне місто й місцевість, куди сам мав піти». Ці учні мали проповідувати не лише у громадських місцях, але й приходити до людей додому. Ісус дав їм таку настанову: «Коли ж увійдете в якийсь дім, то спочатку кажіть: “Мир цьому домові”» (Лк 10:1—7).

Після П’ятидесятниці 33 року н. е. Ісусові учні й далі несли добру новину в доми людей. Попри заборону проповідувати, «кожен день у храмі та від дому до дому вони безупинно навчали й звіщали добру новину про Христа Ісуса» (Дії 5:40—42; пор. Дерк., Кул., СМ, Хом.). Фразою «від дому до дому» перекладено грецький вислів кат о́йкон, що буквально означає «згідно з домом». Грецький прийменник ката́ вжито у розподільному значенні (тобто він передає думку про те, що описані події відбувалися в одному місці за іншим), «від дому до дому», а не в значенні прислівника, «вдома». Цей метод проповідування, при якому учні йшли в доми людей, приніс рясні плоди. «Кількість учнів в Єрусалимі постійно зростала» (Дії 6:7; пор. Дії 4:16, 17; 5:28).

Апостол Павло сказав старійшинам ефеського збору: «З першого дня, відколи прийшов у провінцію Азія... Я не стримувався від того, щоб розповідати вам про все корисне і навчати вас привселюдно та від дому до дому. До того ж я ґрунтовно свідчив як юдеям, так і грекам та показував їм, що необхідно покаятися перед Богом і вірити в нашого Господа Ісуса» (Дії 20:18—21; пор. БК, Дерк., Кул., Лев., СМ, Хом., Турк., Філ.). Павло згадує про те, як проповідував цим чоловікам, коли вони ще були невіруючими і не знали, що «необхідно покаятися перед Богом і вірити в нашого Господа Ісуса». Отже, від самого початку свого місіонерського служіння в провінції Азія Павло проповідував «від дому до дому», шукаючи людей з духовними потребами. Знайшовши таких людей, він, безсумнівно, не раз приходив до них додому, щоб навчати їх, а після того як вони ставали віруючими — щоб зміцнювати їхню віру. В одній праці міститься такий коментар до Дії 20:20: «За (згідно з) домами. Варто зазначити, що цей видатний проповідник проповідував від дому до дому, а не просто приходив до людей з дружнім візитом» (Robertson A. T. Word Pictures in the New Testament. 1930. Vol. III. P. 349, 350).

Проповідування у зборі. Коли в Грецьких Писаннях згадується проповідницька діяльність, то найчастіше мається на увазі проповідування людям, які не належать до збору. Однак Павлове заохочення, з яким він звернувся до Тимофія: «Проповідуй слово, роби це невідкладно як у сприятливий, так і у важкий час», стосується і проповідування у зборі, що входить в обов’язки християнських старійшин (2Тм 4:2). Лист Павла до Тимофія — це пастирський лист, тобто лист, адресований чоловікові, який виконує пастирську працю серед християн; він містить вказівки щодо того, як здійснювати цю працю. Перш ніж заохотити Тимофія «проповіду[вати] слово», Павло застеріг його про відступництво, яке тоді лише зароджувалось, але мало набути великих масштабів (2Тм 2:16—19; 3:1—7). Звелівши Тимофію міцно триматися «слова» у такій проповідницькій праці, Павло нагадав про її невідкладність. Він пояснив, що «настане час, коли люди будуть нетерпимі до здорового вчення», вони шукатимуть собі вчителів, які б влещували їм вуха, і так «відвернуться від правди». Цей опис стосується членів збору, а не тих, хто ніколи не належав до нього (2Тм 4:3, 4). Отже, Тимофій мав зберігати духовну рівновагу і далі сміливо звіщати у зборах Боже Слово (а не людські філософії чи беззмістовні припущення), хоча за це він міг постраждати через братів, які мали неправильне мислення. (Пор. 1Тм 6:3—5, 20, 21; 2Тм 1:6—8, 13; 2:1—3, 14, 15, 23—26; 3:14—17; 4:5.) Роблячи так, Тимофій, подібно до Павла, міг стримувати відступництво і вберегти себе від вини у пролитті крові (Дії 20:25—32).

Про що Ісус проповідував «киненим до в’язниці духам»?

Апостол Петро написав, що після того, як Ісус воскрес до духовного життя, він «пішов проповідувати киненим до в’язниці духам, які в минулому [за часу Ноя] виявляли непослух» (1Пт 3:19, 20). Ось як цей вірш пояснюється в одному словнику: «У 1 Пет. 3:19, мабуть, ідеться не про добру новину (немає вагомих доказів ані того, що Ной проповідував добру новину, ані того, що духи людей, які жили до Потопу, перебувають у «в’язниці»), а про те, що після воскресіння Христос проголосив грішним ангелам-духам свою перемогу» (Vine’s Expository Dictionary of Old and New Testament Words. 1981. Vol. 3. P. 201). Як уже було сказано, слово керı́ссо може стосуватися проголошення не лише чогось доброго, але й поганого; наприклад, Йона проголошував близьке знищення Ніневії. Єдиними ув’язненими духами, про котрих згадується в Біблії, є ангели, які згрішили за днів Ноя і яких Бог закував «в кайдани густої темряви» (2Пт 2:4, 5) і «тримає у вічних кайданах під покровом густої темряви для суду великого дня» (Юд 6). Тому воскреслий Ісус міг проповідувати цим неправедним ангелам лише звістку осуду. Цікаво, що у видіннях з книги Об’явлення, які Ісус Христос передав Іванові наприкінці I ст. н. е., міститься багато інформації про Сатану Диявола і його демонів, а також про їхнє знищення назавжди. Тож можна сказати, що ця книга містить звістку осуду (Об 12—20). Оскільки Петро використовує минулий час («пішов проповідувати»), логічно зробити висновок, що Ісус проповідував духам до написання Першого листа Петра.

Проповідник доброї новини. Грецьке слово еуанґелісте́с передає думку про того, хто проповідує добру новину, про посланця, який несе добру звістку. Воно споріднене зі словом еуанґе́ліон, яке перекладається як «добра новина» або «євангеліє». (Див. ДОБРА НОВИНА; також На 1:15, NW, прим.; Мт 4:23, NW, прим.) Єгова є Великим Проповідником доброї новини. Після гріхопадіння Адама доброю новиною було пророцтво з Буття 3:15 про те, що з’явиться потомство, яке розчавить змієві голову. Ця новина дала людству надію (Рм 8:20). Розповівши Аврааму більше про обіцяне потомство, Єгова, по суті, проголосив йому добру новину (Гл 3:8; Бт 12:1—3). В Ісаї 52:7 передрікалося, що прийде той, хто нестиме «добру новину» про повернення ізраїльтян з Вавилону. Апостол Павло процитував цей вірш, коли говорив про працю проповідування, яку виконували християни (Рм 10:15). Ангел Гавриїл також виступив у ролі проповідника доброї новини, сповістивши Захарія про те, що в нього буде син, Іван Хреститель, а Марію — про те, що в неї народиться Ісус. Ангел, який повідомив пастухам про народження Ісуса, теж був для них проповідником доброї новини (Лк 1:18—38; 2:10). Іван Хреститель «звіща[в] людям добру новину», тому і його можна назвати проповідником доброї новини (Лк 3:18). Всі Ісусові учні звіщали, або проповідували, добру новину (Дії 8:4).

Місіонери — ревні проповідники доброї новини. Хоча всі християни повинні проповідувати добру новину, в Ефесян 4:8, 11, 12 вислів «проповідник доброї новини» вжито в особливому значенні. У цих віршах Павло каже, що, піднявшись у височину, Христос дав збору «людей, які стали дарами», і зазначає: «Він дав одних як апостолів, інших як пророків, ще інших як проповідників доброї новини, а ще інших як пастирів і вчителів, щоб вони... зміцняли Христове тіло». Проповідники доброї новини, про яких ідеться в цьому уривку, виконували особливе завдання — служили місіонерами. Часто вони проповідували в територіях, де ще ніхто не чув доброї новини. В Ефесян 4:11 після «проповідників доброї новини» згадуються «пастирі та вчителі», оскільки після того, як людина відгукувалась на добру новину і ставала учнем Христа, пастирі та вчителі продовжували зміцнювати її віру.

Християнин на ім’я Пилип у Біблії прямо названий проповідником доброї новини. Після П’ятидесятниці він одним з перших почав проповідувати в Самарії і мав великий успіх. За вказівкою ангела Пилип звістив добру новину про Христа ефіопському вельможі й охрестив його. Після того дух повів Пилипа проповідувати в Ашдоді та всіх містах, що лежали на шляху до Кесарії (Дії 8:5, 12, 14, 26—40). У праці проповідування доброї новини дуже багато робив апостол Павло (2Кр 10:13—16). Тимофій також був провідником доброї новини, або місіонером. Даючи йому останні настанови, Павло окремо згадав про проповідницьку працю: «Ти ж зберігай тверезість у всьому, стійко знось труднощі, займайся працею проповідника доброї новини, старанно виконуй своє служіння». Крім того, що Тимофій разом з іншими християнами проповідував добру новину, він був наглядачем в ефеському зборі, виконував пастирську працю і навчав (2Тм 4:5; 1Тм 1:3).

Проповідування доброї новини в «час кінця». Згідно з Матвія 24:14, у «час кінця» праця проповідування доброї новини мала набути небувалого розмаху. Ісус передрік: «Цю добру новину про Царство будуть проповідувати по цілій населеній землі... а тоді прийде кінець». У наш час люди з різних країн займаються місіонерською діяльністю в таких сферах, як економіка, політика, медицина тощо. Проте християнам наказано проповідувати про Боже Царство і робити людей учнями Христа (2Тм 4:2; 1Кр 9:16; 1Пт 1:12, 25; 4:17). Ангел, який летів у піднебессі й мав вічну добру новину, вигукував: «Виявіть страх перед Богом і віддайте йому славу, бо настала година суду його. Тож поклоняйтеся тому, хто створив небо, землю, море та водні джерела» (Об 14:6, 7). Це і є та добра новина, яку повинні проголошувати християнські проповідники, або місіонери. Подібно до того, як у біблійні часи деякі християни, як-от Пилип, були місіонерами (або проповідниками доброї новини) в особливому значенні, деякі християни в наші дні виконують особливу місіонерську працю і навіть переїжджають проповідувати в інші країни (Дії 21:8, NW, прим.). А втім, усі християни, хоч би де вони жили, мають обов’язок звіщати добру новину всіляким людям (Рм 10:9, 10).