Радість в Єгові попри випробування
РОЗПОВІВ ДЖОРДЖ СКІПІО
У грудні 1945 року я лежав у лікарняній палаті, і все моє тіло, крім рук і ступень ніг, було повністю паралізовано. Такий свій стан я вважав тимчасовим, але інші сумнівалися в тому, що мені вдасться коли-небудь ходити знову. Яке ж то було випробування для енергійного 17-річного хлопця! Я не погоджувався з таким прогнозом. У мене було стільки планів, у тому числі наступного року поїхати зі своїм роботодавцем до Англії.
ЯСТАВ жертвою епідемії поліомієліту, яка пронеслася над нашим рідним островом Св. Єлени. Від неї померло 11 чоловік і багато залишилось каліками. Коли я хворів, у мене було достатньо часу, щоб подумати про своє коротке життя і про майбутнє. Після цього я зрозумів, що, незважаючи на своє лихо, маю вагому підставу для радості.
Простий початок
У 1933 році, коли я мав п’ять років, мій батько Том, який служив поліцейським і був дияконом баптистської церкви, дістав кілька книжок від двох Свідків Єгови. Ті Свідки були повночасними благовісниками, або піонерами, які відвідали острів.
Одна з книжок називалася «Гарфа Божа». Батько використовував її під час вивчення Біблії з нашою сім’єю і з кількома зацікавленими особами. То був важкий матеріал, і я майже нічого не розумів з нього. Проте пам’ятаю, що позначав у своїй Біблії кожний обговорений біблійний вірш. Незабаром батько зрозумів: те, що ми вивчали, було правдою, і воно дуже відрізнялося від вчення, яке він проповідував у баптистській церкві. Він почав говорити про це іншим і навчати з кафедри, що немає ні Трійці, ні вогняного пекла, ні безсмертної душі. Це призвело до великого переполоху в церкві.
Кінець кінцем, щоб залагодити цю справу, було скликане зібрання церкви. Там було поставлене запитання: «Хто за баптистів?» Більшість проголосувала «за». Наступне запитання: «Хто за Єгову?» Таких було, може, 10 або 12 чоловік. Їх попросили залишити церкву.
Таким був простий початок нової релігії на острові Св. Єлени. Мій батько встановив зв’язок з усесвітнім центром Товариства Вартової башти в Сполучених Штатах Америки і попросив вислати йому грамофон для того, щоб програвати людям записи біблійних лекцій. Йому повідомили, що грамофон був занадто великим для відправки на острів Св. Єлени. Тому прислали менший за розміром програвач, а пізніше брати замовили ще два таких програвачі і подорожували з ними по острові пішки й на ослах, щоб приносити звістку людям.
У міру поширення звістки зростав опір. У моїй школі діти співали: «Біжі-і-іть... з ланів, долин, бескет... Тут Томма Скіпіо грамофон-оркестр!» То було серйозне випробування для мене, школяра, який хотів отримати похвалу від своїх однолітків. Що допомогло мені витримати?
Наша велика сім’я, в якій було шестеро дітей, регулярно проводила сімейне біблійне вивчення. Ми також читали разом Біблію щодня перед сніданком. Без сумніву, це посприяло тому, що наша сім’я вірно тримається правди вже протягом багатьох років. Я особисто розвинув любов до Біблії ще з дитинства, і протягом років дотримуюся звички регулярно читати її (Псалом 1:1—3). Коли в 14 років я залишав школу, то вже твердо стояв у правді й мав у серці страх перед Єговою. Це допомагало мені радіти в Єгові попри ті випробування.
Подальші випробування й радощі
Будучи прикованим до ліжка і роздумуючи про ранні роки та про свої плани на майбутнє, я знав з вивчення Біблії, що ця хвороба не є випробуванням або покаранням від Бога (Якова 1:12, 13). Однак поліомієліт був болісним випробуванням, і його наслідки я відчуватиму решту свого життя.
Після одужання мені потрібно було знову навчатися ходити. Я також втратив здатність користуватися декотрими м’язами рук. Неможливо порахувати, скільки разів я падав кожного дня. Проте завдяки щирим молитвам і постійним зусиллям вже десь до 1947 року я міг ходити з палицею.
У той час я покохав дівчину на ім’я Доріс, з якою у нас були однакові релігійні переконання. Ми були занадто молодими, щоб думати про одруження, але це мене спонукало навчитися ліпше ходити. Я також покинув свою роботу, бо платні, яку отримував, було недостатньо для забезпечування дружини, і організував власну стоматологічну лабораторію, де працював два роки. Ми одружилися в 1950 році. До того часу я вже заробив достатньо грошей, щоб купити маленький автомобіль. Тепер я міг возити братів на зібрання і в польове служіння.
Теократичний поступ на острові
У 1951 році Товариство прислало до нас свого першого представника. Ним був Якобус ван Стаден, молодий чоловік з Південної Африки. Ми тільки-но переїхали в просторий дім, тому він міг жити у нас цілий рік. Оскільки я працював сам на себе, то ми разом проводили багато часу в проповідницькій праці, і він навчив мене багатьох цінних речей.
Якобус, або, як ми називали його, Коус, організував регулярні зібрання збору, котрі ми всі з радістю відвідували. У нас виникла проблема з транспортом, бо в зацікавлених було лише дві машини. Місцевість була нерівною, з багатьма пагорбами; у той час існувало лише декілька добрих доріг. Отже привозити всіх на зібрання було досить нелегко. Дехто починав подорож ще зранку. У свою маленьку машину я брав трьох чоловік і підвозив їх на якусь відстань. Вони виходили та йшли далі пішки, а я повертався, щоб підвезти ще трьох осіб, потім висаджував їх і знову їхав за іншими людьми. Зрештою у такий спосіб усі прибували на зібрання. Після зібрання ми повторювали те саме, щоб кожного привезти додому.
Коус також навчив нас, як робити ефективні вступи біля дверей. У нас траплялося багато цікавих випадків, але були й неприємні. Проте радість від польового служіння перевершувала всі випробування, котрі спричиняли противники нашої проповідницької діяльності. Якось вранці ми працювали разом з Коусом. Наблизившись до дверей, ми почули голос, що доносився з квартири. Це один чоловік читав вголос Біблію. Чітко прозвучали знайомі слова з 2-го розділу Ісаї. Коли він дійшов до 4-го вірша, ми постукали. Привітний літній чоловік запросив нас увійти, і ми використали слова з Ісаї 2:4, щоб пояснити йому добру новину про Боже Царство. З ним було розпочато біблійне вивчення. Він жив у дуже недоступному місці: нам треба було спускатися з пагорба, переходити по каміннях через річку, підніматися на інший пагорб, а потім іти ще далі вниз до його дому. Але такі зусилля були варті того. Цей покірний літній чоловік пізнав правду й охрестився. Щоб відвідувати зібрання, він ішов, користуючися двома палицями, до того місця, де я міг його взяти й підвезти решту дороги на автомобілі. Пізніше він помер вірним Свідком.
Комісар поліції чинив опір нашій праці й неодноразово загрожував вислати Коуса. Щомісяця він викликав Коуса на допит. Коус завжди давав йому прямі відповіді з Біблії, і це його ще більше озлоблювало. Кожного разу він наказував Коусу припинити проповідування, але щоразу йому давалося свідчення. Він продовжував чинити опір праці навіть після того, як Коус залишив острів Св. Єлени. Потім цей комісар — великий, міцний чоловік — раптом захворів і дуже схуд. Лікарі не могли пояснити, що з ним сталося. Внаслідок хвороби він покинув острів.
Хрещення і міцне зростання
Проживши три місяці на острові, Коус побачив, що треба хрестити людей. Було дуже важко знайти відповідний ставок. Тому він вирішив викопати велику яму, зацементувати її і заповнити водою. У ніч перед хрещенням пішов дощ, і наступного ранку ми дуже втішилися, побачивши наповнену по вінця яму.
Тієї ж неділі вранці Коус виголосив промову до хрещення. Коли він попросив кандидатів до хрещення встати, щоб відповісти на традиційні запитання, то підвелося 26 чоловік. Ми мали привілей бути першими Свідками, які охрестилися на острові. То був найщасливіший день мого життя, оскільки я завжди турбувався, що, перш ніж охрещуся, прийде Армагеддон.
Зрештою було сформовано два збори — один у Левелвуді, а другий у Джеймстауні. Щотижня у суботу ввечері троє або четверо з нас їхало 13 кілометрів до одного збору, щоб там проводити Школу теократичного служіння і службове зібрання. Після польового служіння, яке відбувалося в неділю вранці, ми поверталися додому і пополудні та ввечері проводили такі ж зібрання й вивчення «Вартової башти» у нашому зборі. Отже вихідні були заповнені радісною теократичною діяльністю. Я дуже хотів займатися повночасною проповідницькою працею, але мені треба було утримувати сім’ю. Тому в 1952 році я знову повернувся до державної роботи, щоб працювати повний робочий день стоматологом.
У 1955 році роз’їзні представники Товариства, районні наглядачі, почали щороку відвідувати острів і протягом своїх візитів деякий час жили у нас. Вони дуже позитивно впливали на нашу сім’ю. Десь у той же час я також отримав привілей — показувати на острові три фільми Товариства.
Зворушливий конгрес «Божественна воля»
Щоб відвідати міжнародний конгрес «Божественна воля», який відбувався 1958 року в Нью-Йорку, я знову звільнився з державної роботи. Той конгрес був віхою у моєму житті — подією, яка принесла мені стільки радості в Єгові. Оскільки з островом не було регулярного сполучення, ми були у від’їзді п’ять з половиною місяців. Конгрес тривав вісім днів; програма починалася о дев’ятій ранку, а закінчувалася о дев’ятій вечора. Однак я ніколи не втомлювався і з нетерпінням чекав програми кожного дня. Мені дали привілей протягом двох хвилин представляти в програмі острів Св. Єлени. Я дуже хвилювався, звертаючись до величезної кількості людей на стадіонах «Янкі» й «Поло ґраундс».
Той конгрес зміцнив моє рішення піонерувати. Особливо підбадьорила публічна промова «Боже Царство володіє — чи кінець світу близько?». Після конгресу ми відвідали всесвітній центр Товариства в Брукліні й друкарню. З братом Норром, тодішнім президентом Товариства Вартової башти, ми розмовляли про успіхи праці на острові Св. Єлени. Він сказав, що хотів би відвідати цей острів. Ми привезли магнітофонні записи всіх промов і багато кінострічок про конгрес, щоб роздати їх членам сім’ї та друзям.
Повночасне служіння — досягнута мета
Коли я повернувся, мені запропонували ту саму роботу, бо на острові не було стоматолога. Проте я пояснив, що маю намір розпочати повночасне служіння. Після багатьох переговорів було домовлено, що я працюватиму три дні на тиждень, але з вищою оплатою, ніж тоді, коли працював шість днів. Так підтвердилася правдивість Ісусових слів: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його,— а все це вам додасться» (Матвія 6:33). Через слабкі ноги мені завжди було нелегко подорожувати пагорбкуватою місцевістю острова. Незважаючи на цю проблему, я піонерував 14 років і зміг допомогти багатьом мешканцям острова навчитися правди — звичайно, що така праця служить причиною для великою радості.
У 1961 році уряд захотів послати мене на острови Фіджі, щоб я міг пройти безплатний дворічний курс вдосконалення стоматологів. Мені навіть запропонували поїхати туди з моєю сім’єю. Це була спокуслива пропозиція, але після серйозного обмірковування я від неї відмовився. Мені не хотілося залишати братів на такий довгий час і покидати свій привілей служіння з ними. Моя відмова найбільше засмутила старшого медичного співробітника, який організовував цю поїздку. Він сказав: «Якщо ви думаєте, що кінець є настільки близьким, то зможете раніше використати гроші, які заробите». Але я твердо стояв на своєму.
Наступного року мене запросили до Південно-Африканської Республіки, щоб відвідати Школу служіння Царству, місячний навчальний курс для наглядачів збору. Нам дали цінні настанови, які допомогли ефективніше виконувати свої обов’язки у зборах. Після Школи я отримав додаткове навчання, працюючи з роз’їзним наглядачем. Потім понад десять років я служив заступником районного наглядача у двох зборах на острові Св. Єлени. З часом з’явилися інші кваліфіковані брати й стали виконувати ці обов’язки по черзі.
Тим часом ми переїхали із Джеймстауна до Левелвуда, де була більша потреба. Там ми прожили десять років. Тоді я безжалісно витрачав свої сили: піонерував, три дні на тиждень працював на державній роботі й утримував маленьку бакалійну крамницю. Крім того, у мене було багато справ у зборі, і ми з дружиною піклувалися про нашу сім’ю з чотирма дітьми, що підростали. Щоб справитися з такою ситуацією, я залишив свою триденну роботу, продав крамницю і разом з усією сім’єю поїхав у тримісячну відпустку до Кейптауна (Південно-Африканська Республіка). Потім ми переїхали на острів Вознесіння, де прожили рік. У той період ми змогли допомогти багатьом людям здобути точне знання біблійної правди.
Повернувшись на острів Св. Єлени, ми знову стали жити в Джеймстауні. Ми відбудували будинок, що прилягав до Залу Царства. Щоб забезпечувати себе матеріально, я разом із сином Джоном переробив вантажний автомобіль фірми «Форд» на фургон для морозива і протягом п’яти років займався продажем морозива. Невдовзі після того, як ми почали цей бізнес, зі мною трапився нещасний випадок. Фургон перекинувся і придушив мені ноги. Внаслідок цього були пошкоджені нерви, і я не відчував ніг нижче колін; знадобилося три місяці, щоб видужати.
Рясні благословення в минулому і майбутньому
Протягом усіх цих років ми отримали багато благословень, і це приносить ще більше радості. Одне з них — наша поїздка до Південно-Африканської Республіки, де в 1985 році ми відвідали національний конгрес і новий дім Бетелю, який тоді ще будували. Інше благословення — ми із сином Джоном вклали свою малу частку у будівництво чудового Залу конгресів біля Джеймстауна. Ми також щасливі, що троє наших синів служать старійшинами, а один внук працює у південноафриканському Бетелі. Звичайно, ми пожали велику радість і задоволення від того, що допомагали багатьом набути точного знання з Біблії.
У нас обмежене поле для служіння — приблизно лише 5000 чоловік. Але постійне опрацьовування тої самої території приносить добрі результати. Дуже мало людей поводяться з нами грубо. Острів Св. Єлени відомий своєю дружелюбністю. Жителі острова вас вітатимуть всюди: коли ви будете йти дорогою чи їхатимете на машині. З власного досвіду знаю: чим ліпше познайомишся з людьми, тим легше їм свідчити. Тепер у нас 150 вісників, хоча багато людей поїхало жити в інші країни.
Коли наші діти підросли й покинули дім, ми з дружиною знову залишилися самі після 48 років шлюбу. Її вірна й віддана любов і підтримка протягом усіх цих років допомагали мені й далі радісно служити Єгові попри випробування. Наша фізична сила слабшає, але духовна відновлюється щодня (2 Коринтян 4:16). Разом зі своєю сім’єю і друзями я чекаю на чудове майбутнє, коли зможу фізично одужати і бути набагато здоровішим, ніж у 17-річному віці. Моє найбільше бажання — тішитися всіма проявами досконалості, а найголовніше — вічно служити нашому сповненому любові й піклування Богу Єгові та його правлячому Цареві Ісусу Христу (Неемії 8:10).
[Ілюстрація на сторінці 26]
Джордж Скіпіо та його три сини, які служать старійшинами.
[Ілюстрація на сторінці 29]
Джордж Скіпіо разом з дружиною Доріс.