ЄГОВА

[каузативна форма євр. дієслова гава́ (озн. «ставати») недоконаного виду; озн. «Він спричиняє ставати»].

Особисте ім’я Бога (Іс 42:8; 54:5). Хоча в Біблії Єгову названо такими титулами, як «Бог», «Всевладний Господь», «Творець», «Батько», «Всемогутній» і «Всевишній», його особистість і риси повністю розкриваються лише в його особистому імені (Пс 83:18).

Точна вимова Божого ім’я. В українській мові поширена форма Божого імені — «Єгова», хоча більшість учених-гебраїстів віддає перевагу формі «Ягве». Найдавніші єврейські рукописи містять Боже ім’я у вигляді чотирьох приголосних, які звичайно називають тетраграмою (від грец. тетра-, озн. «чотири», і ґра́мма, озн. «літера»). Ці чотири літери יהוה читаються справа наліво і транслітеруються як ЙГВГ.

Отже, приголосні, з яких складалося Боже ім’я, точно відомі. Залишається питання, з якими голосними вони сполучалися. У єврейській мові систему позначення голосних почали використовувати лише у другій половині I тис. н. е. (Див. ЄВРЕЙСЬКА МОВА, Єврейський алфавіт і письмо.) До того ж через релігійний забобон, що з’явився на кілька століть раніше, система огласовки в єврейських рукописах не допомагає визначити, які голосні сполучалися з приголосними в імені Бога.

Забобон не дозволяє вживати Боже ім’я. Забобон, який виник серед юдеїв, забороняв вимовляти Боже ім’я, написане у вигляді тетраграми. Чому саме перестали вживати ім’я, достеменно невідомо. Дехто думає, що Боже ім’я вважалося надто святим, щоб його вимовляли грішні уста. Проте у Єврейських Писаннях нічого не вказує на те, що хтось із правдивих служителів Бога побоювався вимовляти його ім’я. Небіблійні документи єврейською мовою, наприклад Лахіські листи, показують, що наприкінці VII ст. до н. е. це ім’я вживалося жителями Палестини у звичайному листуванні.

За іншим припущенням, ім’я приховували від неюдеїв, щоб ті його не знали і не зловживали ним. Однак сам Єгова хотів, щоб «про [його] ім’я розповідали по цілій землі» (Вх 9:16; пор. 1Хр 16:23, 24; Пс 113:3; Мл 1:11, 14) і щоб його знали навіть противники Бога (Іс 64:2). Боже ім’я знали і вживали язичницькі народи як до нашої ери, так і в перші століття нашої ери (The Jewish Encyclopedia. 1976. Vol. XII. P. 119). Існує також думка, що юдеї не вживали Божого імені, щоб не допустити його використання у магічних ритуалах. Але таке пояснення не дуже логічне, адже що менше використовують ім’я, то таємничішим воно стає і більше підходить тим, хто займається магією.

Коли забобон укорінився? Так само як невідомо, з яких причин виник забобон, складно визначити, коли він укорінився. Дехто стверджує, що це відбулося після вавилонського полону (607—537 рр. до н. е.). Це твердження ґрунтується на тому, що нібито у книгах Єврейських Писань, створених в пізніший період, Боже ім’я згадується рідше. Однак такий погляд не витримує критики. Наприклад, у книзі Малахії, написаній, очевидно, найпізніше (друга половина V ст. до н. е.), Божому імені відводиться важливе місце.

У багатьох працях стверджується, що вже близько 300 р. до н. е. Боже ім’я не вживали. Підставою для такого датування вважалося припущення, що тетраграма (або її транслітерація) відсутня у Септуагінті — перекладі Єврейських Писань грецькою, робота над яким почалась приблизно у 280 р. до н. е. Справді, у найповніших відомих нам рукописних копіях Септуагінти тетраграма послідовно замінена грецькими словами Кı́ріос («Господь») або Тео́с («Бог»). Але ці рукописи датуються лише IV—V ст. н. е. Тимчасом давніші копії Септуагінти, хоча й фрагментарні, доводять, що в перших копіях ім’я Бога все-таки вживалось.

Один з цих фрагментів — це уривок папірусного сувою, відомий як папірус Фуада 266, що містить частину книги Повторення Закону (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 326). У ньому тетраграма написана квадратними єврейськими літерами кожного разу, коли вона траплялася в єврейському тексті оригіналу. Вчені датують цей папірус I ст. до н. е., а це означає, що він на чотири-п’ять століть давніший, ніж згадані вище рукописи. (Див. НС, додаток А5.)

Коли більшість юдеїв перестала вимовляти Боже особисте ім’я?

Тож немає вагомих підстав вважати, що Боже ім’я, принаймні на письмі, вийшло з ужитку у період до нашої ери. Перші ознаки існування забобону можна віднести до I ст. н. е. Єврейський історик Йосиф Флавій, який походив зі священицької родини, написав про Боже об’явлення Мойсею біля палаючого куща так: «І Господь Бог відкрив Мойсею Своє справжнє, раніше невідоме людям ім’я. Але говорити про нього я не смію» (Иудейские древности. II. 12. 4). Твердження Флавія про те, що Боже ім’я не було відоме до часу Мойсея, неточне; крім того, воно туманне і не дає чіткого уявлення, як саме у першому столітті ставились до вимовляння чи вживання Божого імені.

Конкретнішу інформацію можна знайти у Мішні — збірці рабинських учень і традицій. Вважається, що її укладачем був рабин Єгуда Ганасі, який жив у II—III ст. н. е. Частина Мішни прямо стосується обставин, що передували зруйнуванню Єрусалима і храму в 70 р. н. е. Однак ось що сказав один учений: «Украй важко оцінити історичну достовірність традицій, викладених у Мішні. Час, що минув, міг затьмарити чи спотворити спогади про зовсім інший історичний період; політичні заворушення, зміни і хаос, спричинені двома повстаннями і двома перемогами римлян; правила, яких дотримувались фарисеї (а саме їхні погляди викладені в Мішні) і яких не визнавали садукеї... — усі ці фактори не можна не враховувати, оцінюючи твердження Мішни. Більше того, значна її частина — це суто теоретичні суперечки заради самих суперечок, і, наскільки можна судити, вона мало претендує на відображення історичної дійсності» (The Mishnah / translated by H. Danby. London, 1954. P. xiv, xv). Деякі традиції щодо вимови Божого імені, записані в Мішні, наведено нижче.

У Мішні (цит. за рос. перекладом Н. Переферковича), в уривку з описом святкування Дня примирення, говориться: «А священики і народ, які стояли в азарі [на храмовому подвір’ї], чуючи Власне Ім’я, вимовлене устами первосвященика, вклонялися і падали долілиць та казали: “Благословенне ім’я славне, царське повік-віків”» (Йома 6:2). Про щоденні благословення, які виголошував священик, у Сота 7:6 сказано: «У Храмі вимовляли Ім’я так, як воно пишеться... а поза Храмом вимовляли його замінник». У Сангедрині 7:5 говориться, що «богохульник притягується до відповідальності тільки тоді, коли повністю назве Ім’я», а під час слухання справи про богохульство замість Божого імені використовувалось слово, яке його заміняло, поки не були заслухані всі докази; потім головного свідка просили без сторонніх сказати, що саме він чув, і, очевидно, вимовити Боже ім’я. У Сангедрині 10:1, там, де наводиться перелік тих, хто «не має частки в майбутньому світі», написано: «Авва Саул говорить: також той, хто вимовляє Ім’я за його літерами». Але в Мішні можна знайти не тільки заборони, у першій частині міститься такий припис: «Постановили у вітаннях згадувати Ім’я (Бога)» (Берахот 9:5), при цьому ставиться в приклад Боаз (Рт 2:4).

Як видно з Мішни, забобон щодо вимови Божого імені з’явився незадовго до знищення храму в Єрусалимі 70 р. н. е. Однак і тоді замінник Божого імені вживали здебільшого священики, причому тільки поза храмом. Крім того, як ми побачили, історична цінність записаних в Мішні традицій викликає сумніви.

Отже, немає вагомих підстав вважати, що забобон, внаслідок якого перестали вживати Боже ім’я, з’явився раніше, ніж I—II ст. н. е. Але від якогось часу юдеї, читаючи Єврейські Писання мовою оригіналу, почали замінювати Боже ім’я, написане у вигляді тетраграми, словами Адона́й («Всевладний Господь») або Елогı́м («Бог»). Про це свідчить те, що у другій половині I тис. н. е., коли почали використовувати систему огласовки, юдейські переписувачі вставляли в тетраграму знаки на позначення тих голосних, які містились у словах Адона́й чи Елогı́м, очевидно для того, щоб спонукати читача вимовляти ці слова, а не Боже ім’я. Якщо ж хтось читав пізні копії Септуагінти (переклад Єврейських Писань грецькою), то, звичайно, бачив тільки слова Кı́ріос і Тео́с замість тетраграми. (Див. ГОСПОДЬ.)

Підхід переписувачів пізніх копій Септуагінти був використаний в інших перекладах Біблії, наприклад у латинській Вульгаті. В англійському перекладі «Біблії короля Якова» (1611) у Єврейських Писаннях тетраграма замінена словами ГОСПОДЬ і БОГ (набрані великими та капітельними літерами) за винятком чотирьох місць. Щодо перекладів Біблії українською мовою, то в перекладі Івана Огієнка (1962) Боже ім’я вживається три рази в основному тексті, а в перекладі Івана Хоменка (1963) — п’ять разів (у формі Ягве), у решті випадків тетраграму замінили титулами Господь і Бог.

Як правильно вимовляти Боже ім’я?

У другій половині I тис. н. е. юдейські вчені запровадили систему знаків для позначення голосних, яких не було в консонантному (такому, що складається тільки з приголосних) єврейському тексті. Але до Божого імені додавали не ті знаки голосних, які відповідали справжній вимові, а інші знаки, щоб читач вимовляв слова Адона́й (озн. «Всевладний Господь») чи Елогı́м (озн. «Бог»).

Знаки огласовки у Ленінградському кодексі В 19^А (XI ст. н. е.) вказують на те, що тетраграму треба читати Йегва́, Йегвı́ і Йегова́. У масоретському тексті під редакцією Х. Гінзбурга огласовка відповідає вимові Йегова́ (Бт 3:14, NW, прим.). Вчені-гебраїсти здебільшого віддають перевагу вимові «Ягве», спираючись на те, що скорочена форма Божого імені — Йаг. Ця форма вжита, наприклад, у Псалмі 89:8 та у виразі галелу-Йа́г (озн. «Вихваляйте Яг!») (Пс 104:35; 150:1, 6). Крім того, форми Йего́, Йо, Йа і Йа́гу, які увійшли до складу єврейських імен Єгоахаз, Йошафат, Шефатія тощо, можливо, походять від «Ягве». Вжиті ранньохристиянськими авторами грецькі транслітерації Божого імені — Іабе́ і Іауе́ — при вимові грецькою теж нагадують «Ягве». Однак вчені не можуть дійти спільної думки щодо вимови Божого імені. Серед них є прихильники інших варіантів вимови, скажімо «Ягува», «Ягуа» чи «Єгуа».

Оскільки неможливо з цілковитою впевненістю сказати, як саме вимовлялося Боже ім’я, немає підстав відкидати добре відому форму «Єгова» на користь однієї з названих вище. Адже якщо від неї відмовитись, то заради послідовності треба було б змінити написання і вимову величезної кількості інших імен, що містяться в Біблії: ім’я Єремія слід було б записувати як Йірмейа́, Ісая — Йешайа́гу, а Ісуса треба було б називати або Йегошу́а (єврейською), або Іесу́с (грецькою). Призначення слів — передавати думки; в сучасній українській мові ім’я «Єгова» вдало передає думку про те, що мається на увазі правдивий Бог.

Важливість Божого імені. Чимало сучасних біблеїстів і перекладачів Біблії обстоюють традицію усувати особисте ім’я Бога. Вони посилаються на те, що точна вимова невідома, а крім того, твердять, що оскільки правдивий Бог єдиний і панує над усім, то йому не потрібне якесь конкретне ім’я. Такий погляд не знаходить свого підтвердження в Біблії — ані в тій частині, що написана в дохристиянські часи, ані в тій, що написана християнами.

У виданнях єврейського тексту — «Biblia Hebraica» і «Biblia Hebraica Stuttgartensia» — тетраграму можна побачити 6828 разів. Єврейські Писання у «Перекладі нового світу» містять Боже ім’я 6979 разів, оскільки перекладачі взяли до уваги, крім усього іншого, і той факт, що у деяких місцях переписувачі замінили Боже ім’я словами Адона́й чи Елогı́м. (Див. НС, додаток А4.) Уже сама частота, з якою це ім’я вживається в єврейському тексті, показує його важливість для Автора Біблії — того, хто носить це ім’я. Ім’я Бога трапляється в Біблії набагато частіше, ніж такі його титули, як «Всевладний Господь» чи «Бог».

Варто зазначити також і те, що імена мали важливе значення у Єврейських Писаннях і взагалі серед семітських народів. Професор Дж. Менлі пише: «Аналіз вживання слова “ім’я” у С[тарому] З[авіті] показує, наскільки велике значення воно мало в єврейській мові. Ім’я — не просто назва, воно розкриває сутність особи, яка його носить... Якщо хтось “дає” своє ім’я якомусь предмету або якійсь людині, то поширює на них свою владу і бере їх під свій захист» (New Bible Dictionary / edited by J.D. Douglas. 1985. P. 430; пор. Everyman’s Talmud / by A. Cohen. 1949. P. 24) (Бт 27:36; 1См 25:25; Пс 20:1; Пр 22:1; див. ІМ’Я, НАЗВА).

Титули «Бог» і «Батько» надто загальні. Титул «Бог» — це не власна назва, він не належить комусь або чомусь одному (для декого навіть шлунок може стати богом, Флп 3:19). У Єврейських Писаннях те саме слово (Елогı́м) стосується правдивого Бога, Єгови, але також фальшивих богів, наприклад філістимського бога Дагона (Сд 16:23, 24; 1См 5:7) та ассирійського бога Нісроха (2Цр 19:37). Якби єврей сказав філістимлянину чи ассирійцю, що він поклоняється «Богові» (Елогı́м), то вони не зрозуміли б, кому саме єврей поклоняється.

В одному біблійному словнику у статті «Єгова» добре показано різницю між значеннями слів Елогı́м («Бог») і «Єгова». Там сказано: «[Єгова] завжди власна назва, яка стосується Бога-особи і тільки його; а Елогім радше має ознаки загальної назви і, справді, переважно стосується Всевишнього, однак далеко не завжди і не всюди... Єврей може вжити слово “Елогім” з означеним артиклем, маючи на увазі правдивого Бога на відміну від фальшивих богів; але він ніколи не вживатиме імені Єгови з означеним артиклем, оскільки Єгова — це ім’я, яке належить тільки правдивому Богові. Він часто говорить “мій Бог”... але ніколи не скаже “мій Єгова”, оскільки, говорячи “мій Бог”, він має на увазі Єгову. Він говорить про “Бога Ізраїля”, але ніколи не говорить про “Єгову Ізраїля”, адже немає іншого Єгови. Він говорить про “живого Бога”, але ніколи про “живого Єгову”, адже не уявляє собі Єгови інакше, як тільки живим» (The Imperial Bible-Dictionary / edited by P. Fairbairn. London, 1874. Vol. I. P. 856).

Те саме стосується грецького слова Тео́с, що означає «Бог». Цим словом називали і правдивого Бога, і язичницьких богів, наприклад Зевса та Гермеса (у римлян Юпітер і Меркурій). (Пор. Дії 14:11—15.) Тому апостол Павло написав у 1 Коринфян 8:4—6: «Хоча і є так звані боги,— чи то на небі, чи на землі,— адже існує багато “богів” і багато “панів”, для нас є лише один Бог, Батько, від якого з’явилося все і для якого ми живемо». Оскільки навіть сьогодні, у XXI ст., у світі вірять в багатьох богів, правдивого Бога потрібно від них відрізнити.

Вжитий Павлом вислів «Бог, Батько» не означає, що ім’я правдивого Бога — «Батько». Адже словом «батько» можна назвати і чоловіка, який має дітей, і чоловіка, якого з кимось пов’язують стосунки іншого роду (Рм 4:11, 16; 1Кр 4:15). Месії було дано титул «Вічний батько» (Іс 9:6). Ісус називав Сатану «батьком» своїх противників, які хотіли його вбити (Ів 8:44). Цим словом також називали богів різних народів, наприклад у поетичних творах Гомера грецький бог Зевс виступає великим богом-батьком. З багатьох біблійних уривків видно, що «Бог, Батько» має ім’я, яке відрізняється від імені Сина (Мт 28:19; Об 3:12; 14:1). Павло знав особисте ім’я Бога, Єгова, адже воно згадується в оповіді про творення з книги Буття, яку Павло цитував у своїх листах. Це ім’я, Єгова, відрізняє «Бога, Батька» (пор. Іс 64:8) і не дозволяє представляти або приймати його за будь-кого іншого, кого можна було б назвати «богом» чи «батьком».

Не є богом одного народу. Єгову названо «Богом Ізраїля» і «Богом [їхніх] прабатьків» (1Хр 17:24; Вх 3:16). Проте такий тісний зв’язок з євреями і з народом Ізраїля не означає, що Єгова є богом одного народу, як дехто стверджує. У християнську епоху апостол Павло писав: «Невже він є Богом лише юдеїв? Хіба він не є Богом і людей з інших народів? Безумовно, і людей з інших народів» (Рм 3:29). Єгова є не тільки «Богом усієї землі» (Іс 54:5), але й Богом Усесвіту, «Творцем неба і землі» (Пс 124:8). Згідно з угодою між Єговою та Авраамом, укладеною майже за 2000 років до часів Павла, благословення мали отримати люди з усіх народів, а це показує, що Бог піклується про все людство (Бт 12:1—3; пор. Дії 10:34, 35; 11:18).

Бог Єгова зрештою відкинув тілесний Ізраїль, який виявився невірним. Але він став Богом нового народу — духовного Ізраїля, християнського збору, до якого почали долучатися люди неєврейського походження. Тому учень Яків, який головував на одному християнському зібранні в Єрусалимі, сказав, що Бог «звернув увагу на інші народи [неєвреїв], щоб вибрати з них народ для свого імені». На підтвердження того, що це було передречено, Яків процитував пророцтво з книги Амоса, де міститься ім’я Єгови (Дії 15:2, 12—14; Ам 9:11, 12).

У Грецьких Писаннях. З огляду на всі перелічені факти дуже дивним здається те, що доступні сьогодні копії оригінального тексту Грецьких Писань не містять Божого імені у повній формі. Оскільки Божого імені немає в цих рукописах, його немає і в перекладах так званого Нового Завіту. Однак Боже ім’я все-таки міститься у згаданих рукописах в скороченій формі у виразі, переданому в деяких українських перекладах як «Алілуя», або «Алилуя» (Об 19:1, 3, 4, 6, Ог., Хом., Кул., Турк.). Згаданий у цих віршах заклик духовних істот, синів Бога: «Вихваляйте Яг!» (НС) — ясно показує, що Боже ім’я не вийшло з ужитку; воно було так само важливим і актуальним, як і в дохристиянські часи. Чому ж тоді у Грецьких Писаннях немає повної форми Божого імені?

Чому повної форми Божого імені немає в жодному з давніх рукописів Грецьких Писань, доступних в наші дні?

Віддавна наводилось таке пояснення: коли писалися Грецькі Писання, уривки з Єврейських Писань цитували за Септуагінтою, а оскільки в ній тетраграма була замінена на Кı́ріос і Тео́с, ім’я Єгови не вживалося. Як було показано вище, для такої аргументації підстав більше немає. Про те, що найстарші уривки Септуагінти все ж містять Боже ім’я, написане єврейськими літерами, вчений П. Кале зазначає: «Тепер ми знаємо, що у грецькому тексті Біблії [у Септуагінті], який був написаний євреями для євреїв, Боже ім’я не перекладалося словом кіріос, і в таких рукописах зберігалася тетраграма, записана єврейськими чи грецькими літерами. Це християни замінили тетраграму словом кіріос, коли Боже ім’я у вигляді єврейських літер було вже незрозуміле» (The Cairo Geniza. Oxford, 1959. Р. 222). Коли ж відбулась така заміна в грецьких перекладах Єврейських Писань?

Очевидно, це сталося через кілька століть після смерті Ісуса та його апостолів. У грецькому перекладі Аквіли, який датується II ст. н. е., все ще з’являється тетраграма, написана єврейськими літерами. Близько 245 р. видатний вчений Оріген уклав Гексаплу — звід різних текстів натхнених Єврейських Писань у шести колонках: 1) оригінальний єврейський і арамейський текст, 2) грецька транслітерація, 3) грецький переклад Аквіли, 4) грецький переклад Симмаха, 5) Септуагінта і 6) грецький переклад Феодотіона. На підставі відомих на сьогодні уривків цієї праці професор В. Водделл робить висновок: «В Орігеновій Гексаплі... грецькі переклади Аквіли, Симмаха і LXX [Септуагінта] передають ЙГВГ у вигляді ΠΙΠΙ; у другій колонці Гексапли тетраграма була написана єврейськими літерами» (The Journal of Theological Studies. Oxford, 1944. Vol. XLV. Р. 158, 159). Інші вважають, що оригінальний текст Гексапли містив тетраграму єврейськими літерами у всіх колонках. Сам Оріген в коментарі до Псалма 2:2 зазначив, що «у найбільш авторитетних рукописах ІМ’Я написане єврейськими літерами, але не сучасними, а найдавнішими» (Patrologia Graeca. Paris, 1862. Vol. XII. Col. 1104).

У IV ст. н. е. Ієронім, автор латинського перекладу Біблії, відомого як Вульгата, писав у пролозі до книг Самуїла і Царів: «І досі у грецьких списках ми бачимо Боже ім’я, тетраграму [тобто יהוה], написане давніми літерами». У своєму листі, якого Ієронім написав у Римі 384 р., він зазначає: «Дев’яте [ім’я Бога] — це тетраграма, яку вони вважають за анекфо́нетон, тобто те, що не вимовляється, і яка записується літерами Йод, Ге, Вав, Ге. Деякі неосвічені люди, натрапляючи на нього у грецьких книжках, через подібність літер читають його як ΠΙΠΙ» (Dunand F. Papyrus Grecs Bibliques. Cairo, 1966. Р. 47, ftn. 4).

З вищесказаного випливає, що так звані християни, які, за словами П. Кале, «замінили тетраграму словом кіріос» у копіях Септуагінти, не були першими учнями Ісуса. Вони жили століттями пізніше, коли передречене відступництво вже розвинулось і спотворило чисті християнські вчення (2Фс 2:3; 1Тм 4:1).

Ім’я Бога вживали Ісус та його учні. Отже, за часів Ісуса та його учнів Боже ім’я, поза всілякими сумнівами, містилось у копіях Писань, як у єврейських, так і в грецьких рукописах. Чи Ісус та його учні вживали Боже ім’я в мові і на письмі? Якщо згадати, як Ісус засуджував фарисейські традиції (Мт 15:1—9), то навряд чи він і його учні підпали під вплив фарисейських поглядів щодо Божого імені (наприклад, тих, що викладені в Мішні). Ісусове власне ім’я означає «Єгова є спасіння». Ісус говорив, що прийшов «від імені свого Батька» (Ів 5:43); він навчав своїх послідовників молитись так: «Батьку наш, що на небесах, нехай освячується твоє ім’я» (Мт 6:9); все, що він робив і казав, було «в ім’я» його Батька (Ів 10:25); у ніч перед своєю смертю він сказав у молитві, що виявив учням ім’я свого Батька, і попросив: «Святий Батьку, оберігай їх заради твого імені» (Ів 17:6, 11, 12, 26). З огляду на це, коли Ісус цитував Єврейські Писання або читав їх уголос, він, безперечно, вимовляв Боже ім’я, Єгова. (Пор. Мт 4:4, 7, 10 з Пв 8:3; 6:16, 13; також Мт 22:37 з Пв 6:5; та Мт 22:44 з Пс 110:1; і Лк 4:16—21 з Іс 61:1, 2.) Учні Ісуса, в тому числі ті, хто брав участь у написанні Грецьких Писань, без сумніву, наслідували його приклад.

Чому ж Божого імені немає в численних доступних нині рукописах Грецьких Писань, або так званого Нового Завіту? Очевидно тому, що на час їхнього створення (починаючи з III ст. н. е.) текст оригіналу, написаний апостолами та учнями, вже був змінений. Тож переписувачі замінили Боже ім’я у вигляді тетраграми на слова Кı́ріос і Тео́с (ІЛЮСТРАЦІЯ, т. 1, с. 324). Як свідчать факти, те саме робили в пізніших копіях Септуагінти, перекладу Єврейських Писань.

Боже ім’я повертається в біблійні переклади. Зважаючи на все це, деякі перекладачі вживали ім’я Єгови у своїх перекладах Грецьких Писань. Підрядковий переклад «The Emphatic Diaglott», зроблений у XIX ст. Бенджаміном Вільсоном, кілька разів містить ім’я Єгови, наприклад в уривках, де цитуються Єврейські Писання. Але ще 1533 р. Антоній Маргарита у своєму перекладі Грецьких Писань єврейською використовував тетраграму. Згодом в інших перекладах єврейською перекладачі вживали тетраграму в тих віршах, де натхнені автори цитували уривки з Єврейських Писань, які містили Боже ім’я.

Про логічність такого підходу свідчить припущення Р. Гердлстоуна, директора коледжу Уїкліф-холл (Оксфорд), висловлене ще до того, як було знайдено рукописи Септуагінти, в яких вживалося ім’я Єгови. Ось його слова: «Якби цей переклад [Септуагінта] містив це слово [Єгова] або навіть у ньому вживався один грецький відповідник для Єгова, а інший для Адонай, то це, безперечно, відобразилося б у промовах і обговореннях, записаних у Н[овому] З[авіті]. Тому наш Господь, цитуючи 110-й Псалом, замість слів: “Промовив Господь Господеві моєму” — сказав би: “Промовив Єгова Адоні моєму”».

Відштовхуючись від цього припущення (а тепер факти свідчать, що воно виявилось правильним), Р. Гердлстоун веде далі: «Уявімо, учений-християнин перекладає Грецький Завіт єврейською. Кожного разу, коли він натрапляє на слово Κύριος, йому потрібно проаналізувати контекст і підібрати єврейський відповідник; саме така трудність виникала б при перекладі Н[ового] З[авіту] на всі мови, якби титул Єгова залишили в С[тарому] З[авіті] [в Септуагінті, грецькому перекладі]. У багатьох випадках перекладач міг би орієнтуватися на Єврейські Писання: ми знаємо, що кожного разу, коли трапляється вислів “ангел Господній”, під словом “Господь” мається на увазі Єгова; такою самою логікою можна було б керуватись у вислові “слово Господнє”, якщо б ми йшли за С[тарим] З[авітом]; те саме стосується і титулу “Господь Саваот”. І навпаки, щоразу, коли трапляється вираз “мій Господь” або “наш Господь”, очевидно, що вживати слово Єгова неприпустимо, а потрібно вжити Адонай або Адоні» (Synonyms of the Old Testament. 1897. Р. 43). Цей підхід застосовували автори згаданих вище перекладів Грецьких Писань, в яких вживається ім’я Єгова.

З цього погляду серед інших перекладів вирізняється «Переклад нового світу» (цитований в цій праці), в якому Боже ім’я у формі «Єгова» з’являється в Грецьких Писаннях 237 разів. Як зазначалося вище, на це є вагомі підстави.

Вживання Божого імені в давнину і його значення. Зі слів у Вихід 3:13—16 та 6:3 дехто робить хибний висновок, що ім’я Єгови вперше було виявлене Мойсею незадовго перед виходом ізраїльтян з Єгипту. Справді, Мойсей сказав: «Якщо я прийду до ізраїльтян і скажу: “Мене послав до вас Бог ваших прабатьків”, вони запитають: “Яке його ім’я?” Що я маю відповісти?» Але це не означає, що він чи ізраїльтяни не знали імені Єгови. Наприклад, ім’я Мойсеєвої матері, Йохевед, очевидно, означає «Єгова — слава» (Вх 6:20). Питання Мойсея, мабуть, було зумовлено обставинами, в яких опинилися ізраїльтяни. Багато десятиліть вони жили у рабстві і не бачили жодної можливості звільнитися. Скоріш за все, ізраїльтян охопили сумніви, вони занепали духом і втратили віру в силу Бога та його бажання їх звільнити. (Див. також Єз 20:7, 8.) Тому якби Мойсей просто сказав, що прийшов від імені «Бога» (Елогı́м) або «Всевладного Господа» (Адона́й), то це мало що означало б для пригноблених ізраїльтян. Вони бачили, що в Єгипті були свої боги, і, мабуть, єгиптяни не раз насміхалися, кажучи, що єгипетські боги вищі за Бога ізраїльтян.

Крім того, варто пам’ятати, що імена в давнину мали важливе значення і були не просто назвами, які допомагали відрізнити одну людину від іншої. Мойсей знав, що Бог змінив ім’я Аврама (озн. «батько є великий (звеличений)») на Авраам (озн. «батько натовпу; батько багатьох»), і ця зміна була пов’язана з Божим наміром щодо Авраама. Ім’я Сара було змінено на Сарра, а Яків — на Ізраїль. У кожному випадку зміна виявляла якийсь фундаментальний та пророчий аспект Божого наміру щодо цих людей. Можливо, Мойсей сподівався, що Єгова виявить себе під новим ім’ям, аби пролити світло на свій намір щодо Ізраїля. Коли Мойсей буде звертатися до ізраїльтян «в ім’я» Того, хто його послав, то це означатиме, що Мойсей є Його представником, і авторитетність слів Мойсея буде визначатись величчю цього імені, а також тим, що за ним стоїть. (Пор. Вх 23:20, 21; 1См 17:45.) Отже Мойсеєве запитання мало глибокий зміст.

Відповідь Бога єврейською звучала так: Егйе́ Аше́р Егйе́. Деякі переклади передають цей вислів як «Я є Той, Хто Є». Однак варто зазначити, що єврейське дієслово гайа́, від якого походить Егйе́, не просто означає «бути». Радше воно має значення «ставати» або «виявлятися». Воно передає думку не про те, що Бог просто існує, а про те, ким він збирається стати заради інших. Тому «Переклад нового світу» слушно передає цей єврейський вираз так: «Я Стану Тим, Ким Вирішу Стати». Після цього Єгова додав: «Скажи ізраїльтянам так: “Я Стану послав мене до вас”» (Вх 3:14, див. прим.).

Бог не змінив свого імені, а дав додаткову інформацію про свою особистість. Це видно з подальших слів: «Скажи ізраїльтянам так: “Єгова, Бог ваших прабатьків, Бог Авраама, Бог Ісака і Бог Якова, послав мене до вас”. Це моє ім’я навіки, і під цим ім’ям мене пам’ятатимуть з покоління в покоління» (Вх 3:15; пор. Пс 135:13; Ос 12:5). Ім’я Єгова походить від єврейського дієслова зі значенням «ставати». Чимало вчених вважає, що це ім’я означає «Він спричиняє ставати». Таке пояснення добре узгоджується із тим фактом, що Єгова є Творцем усього і Виконавцем свого наміру. Тільки правдивий Бог може по праву носити таке ім’я.

Наведені вище аргументи допомагають зрозуміти те, що Єгова згодом сказав Мойсею: «Я — Єгова. Я з’являвся Аврааму, Ісаку та Якову як Бог Всемогутній, але своє ім’я, Єгова, я повністю їм не розкрив» (Вх 6:2, 3). Згадані патріархи, предки Мойсея, часто вживали Боже ім’я, тому Бог тепер говорив, безсумнівно, про те, що значення свого імені він розкрив їм лише частково. До прикладу: ті, хто знав чоловіка на ім’я Аврам, не могли сказати, що знають його як Авраама (озн. «батько натовпу; батько багатьох»), коли в нього був тільки один син, Ізмаїл. Коли ж народився Ісак та інші сини, в яких теж з’явилися діти, ім’я Авраам набуло більшого значення. Так само ім’я Єгови мало означати для ізраїльтян більше, ніж раніше.

Знати когось на ім’я не означає просто знати про чиєсь існування. Безглуздий Навал знав Давида на ім’я, але все-таки запитав: «Хто такий Давид?» — іншими словами: «Він мені не указ» (1См 25:9—11; пор. 2См 8:13). У подібному тоні фараон сказав Мойсеєві: «Хто такий Єгова, що я маю послухатись його голосу і відпустити Ізраїль? Не знаю ніякого Єгови і нікуди Ізраїль не відпущу!» (Вх 5:1, 2). Фараон показав, що не знає Єгови як правдивого Бога або як того, хто має владу над царем Єгипту і право втручатися в його справи; фараон вважав, що Єгові не під силу виконати свою волю, яку оголосили Мойсей та Аарон. Але незабаром фараон і весь Єгипет, а також ізраїльтяни мали зрозуміти глибину значення цього імені, пізнати особу, якій воно належить. Як Єгова пояснив Мойсею, це повинно було статися тоді, коли він виконає свій намір щодо ізраїльтян: визволить їх і, згідно з угодою з їхніми прабатьками, дасть їм Обіцяний край. Тож, звертаючись до ізраїльтян, Бог сказав: «Тоді ви обов’язково зрозумієте, що я — Єгова, ваш Бог» (Вх 6:4—8; див. ВСЕМОГУТНІЙ).

Тому, як слушно зазначив гебраїст Д. Віер, ті, хто вважає, що ім’я Єгови вперше було виявлено у Вихід 6:2, 3, «не вивчали [цих віршів] у світлі інших уривків; інакше вони побачили б, що ім’я — це не просто два склади, які передають слово Єгова, насправді воно несе в собі глибокий зміст. Коли ми читаємо в Ісаї [52:6]: “Отже мій народ буде знати моє ім’я”, або в Єремії [16:21]: “Вони будуть знати, що моє ім’я — Єгова”, або в Псалмах [9:10, 16]: “Ті, хто знає твоє ім’я, вповатимуть на тебе”, ми бачимо, що знати ім’я Єгови — це набагато більше, ніж знати чотири літери, з яких воно складається. Це означає з досвіду знати, що Єгова справді такий, яким його описує власне ім’я. (Пор. також Іс [19:20, 21]; Єз [20:5, 9; 39:6, 7]; Пс [83:18; 89:16]; 2 Хр [6:33].)» (The Imperial Bible-Dictionary. Vol. I. P. 856, 857; цитати перекладено з «American Standard Version»).

Відоме першій людській парі. Мойсей був не першим, кому Єгова виявив своє ім’я, адже воно, безперечно, було відоме Адаму. Ім’я Єгови вперше вживається у натхненому повідомленні, записаному в Буття 2:4, відразу після розповіді про те, як Бог створив світ. У цьому уривку Творець неба і землі названий «Богом Єговою». Логічно припустити, що Бог Єгова розповів Адамові про те, як він творив світ. Щоправда, у книзі Буття про це не згадується, але у ній також не згадується про те, що Єгова, розбудивши Адама, розказав йому, як з’явилась Єва. Однак, як видно зі слів, які Адам сказав, побачивши Єву, він знав, що жінка була створена з його власного тіла (Бт 2:21—23). Безсумнівно, Єгова багато про що розповідав своєму земному синові, але вся ця інформація не могла увійти в стислий виклад подій у книзі Буття.

Єва була першою людиною, про яку в Біблії прямо говориться, що вона вжила Боже ім’я (Бт 4:1). Імовірно, вона знала це ім’я від свого чоловіка Адама, свого голови, який також передав їй Божий наказ щодо дерева знання добра і зла (хоча, знову ж, Біблія не говорить про таку розмову між ними) (Бт 2:16, 17; 3:2, 3).

Як зазначається в статті ЕНОШ, за днів Адамового внука Еноша «люди почали кликати ім’я Єгови», однак це, очевидно, не було виразом їхньої віри і не подобалось Богові. Такий висновок можна зробити на основі того, що, за повідомленням Біблії, у період від Авеля до Ноя лише син Яреда Енох (не Енош) «ходив з правдивим Богом», виявляючи віру (Бт 4:26; 5:18, 22—24; Єв 11:4—7). Завдяки Ною та його сім’ї Боже ім’я не забулось і після Потопу, воно збереглося після розпорошення людей, які будували Вавилонську вежу, воно також було відоме патріарху Аврааму та його нащадкам (Бт 9:26; 12:7, 8).

Особа, якій належить це ім’я. Єгова — Творець усього, велика Першопричина, тож він не був створений і не має початку (Об 4:11). «Кількість років його за межами розуміння» (Йв 36:26). Неможливо визначити його вік, оскільки немає точки відліку. Попри це його слушно названо «Давній днями», тому що його існування сягає в безкінечне минуле (Дн 7:9, 13). І в майбутньому в нього теж не буде кінця (Об 10:6), адже він нетлінний і непідвладний смерті. Тому його названо «Царем вічності» (1Тм 1:17), для якого тисяча років — наче нічна сторожа, що триває кілька годин (Пс 90:2, 4; Єр 10:10; Ав 1:12; Об 15:3).

Хоча Єгова існує поза часом, він відіграє важливу роль в ході історії людства і пов’язує себе з конкретними часовими проміжками, місцями, людьми та подіями. Маючи справу з людьми, він користується докладним розкладом часу (Бт 15:13, 16; 17:21; Вх 12:6—12; Гл 4:4). Оскільки його вічне існування є незаперечним і основоположним фактом в масштабах цілого всесвіту, він клянеться собою і його слова буквально перекладаються: «Як живий я»; цим він гарантує, що обов’язково виконає свої обітниці та пророцтва (Єр 22:24; Сф 2:9; Чс 14:21, 28; Іс 49:18). Люди також давали клятви, присягаючи існуванням Єгови (Сд 8:19; Рт 3:13). Тільки безглуздий може говорити: «Нема Єгови» (Пс 14:1; 10:4).

Опис Бога. Оскільки Бог є Дух і людина не може його бачити (Ів 4:24), будь-які спроби описати Бога зрозумілими для людей поняттями можуть лише приблизно передати його незрівнянну велич (Іс 40:25, 26). Деякі слуги Бога мали натхнені видіння його небесних подвір’їв, хоча і не бачили самого Творця (Ів 1:18). Описуючи Бога, вони говорили не тільки про його неперевершену велич, яка вселяє благоговіння, а й про непорушний спокій, порядок, красу і приємність (Вх 24:9—11; Іс 6:1; Єз 1:26—28; Дн 7:9; Об 4:1—3; див. також Пс 96:4—6).

У цих описах використовуються метафори та порівняння, в яких вигляд Бога уподібнюється до відомих людям предметів і явищ: коштовного каміння, вогню, веселки. Іноді Бог зображений так, ніби має людські частини тіла. Деякі дослідники надто наголошують на тому, що Біблія містить так звані антропоморфічні о́брази, наприклад, вона говорить, що в Бога є «очі», «вуха», «обличчя» (1Пт 3:12), «рука» (Вх 15:6; Єз 20:33) тощо. Проте очевидно, що ці о́брази потрібні лише для того, щоб описати Бога в доступній для людського сприйняття формі. Якби Бог Єгова описував себе, послуговуючись духовними поняттями, то був би подібний до того, хто дає складні алгебраїчні рівняння людині, яка має лише початкові знання з математики, або до того, хто намагається описувати кольори сліпій від народження людині (Йв 37:23, 24).

Отже, так звані антропоморфізми не можна розуміти буквально, так само як не варто сприймати буквально метафори, в яких Бога названо «сонцем», «щитом» чи «Скелею» (Пс 84:11; Пв 32:4, 31). Здатність Єгови бачити (Бт 16:13), на відміну від людської, не залежить від променів світла, він помітить навіть те, що відбувається в непроглядній темряві (Пс 139:1, 7—12; Єв 4:13). Своїм поглядом він може охопити цілу землю (Пр 15:3), і йому не потрібне спеціальне обладнання, щоб побачити, як росте зародок в утробі матері (Пс 139:15, 16). Його здатність чути не залежить від звукових хвиль в атмосфері, адже він «чує» думки серця, не сказані вголос (Пс 19:14). Людина не може виміряти величезний матеріальний всесвіт, але навіть цей всесвіт,— не кажучи про якийсь дім чи храм на землі,— не поміщає місця Божого перебування (1Цр 8:27; Пс 148:13). Через Мойсея Єгова недвозначно застеріг ізраїльтян, щоб вони не робили собі його образу у вигляді чоловіка чи будь-якого створіння (Пв 4:15—18). У своєму Євангелії Лука пише, що Ісус вигнав демонів за допомогою Божого «пальця», а Матвій у своїй розповіді згадує, що Ісус називав так «Божий дух», тобто діючу силу (Лк 11:20, прим.; Мт 12:28; пор. Єр 27:5 і Бт 1:2).

Риси Бога помітні у його творіннях. Деякі грані особистості Єгови виявилися ще до того, як він створив людину (Рм 1:20). Сам факт, що Єгова почав творити, свідчить про його любов, адже він самодостатній, він нікого і нічого не потребує. Тож, хоча Бог створив сотні мільйонів духовних синів, ніхто з ангелів не може поглибити його знання чи навчити його виявляти якісь позитивні почуття або риси, адже Бог вже виявляє їх у найвищій мірі (Дн 7:9, 10; Єв 12:22; Іс 40:13, 14; Рм 11:33, 34).

Звичайно, це не означає, що Єгова не тішиться своїми створіннями. Зрозуміти почуття Єгови допомагає приклад земних батьків, оскільки люди були створені «за образом Божим» (Бт 1:27). Наприклад, земний батько радіє, коли дитина любить його і поводиться мудро, так само радіє Єгова, коли його розумні створіння люблять його і служать йому (Пр 27:11; Мт 3:17; 12:18). Джерелом його радості є не якась вигода, щось матеріальне, видиме, а те, що його створіння охоче дотримуються праведних норм і виявляють щедрість та безкорисливість (1Хр 29:14—17; Пс 50:7—15; 147:10, 11; Єв 13:16). І навпаки, Єгова засмучується, коли вони обирають неправильний шлях, відкидають його любов, знеславлюють його ім’я і завдають іншим страждань (Бт 6:5—8; Пс 78:36—41; Єв 10:38).

Єгові також приємно використовувати свою силу і можливості для створення чи для якоїсь іншої діяльності, він завжди діє з конкретною метою і керується добрими спонуками (Пс 135:3—6; Іс 46:10, 11; 55:10, 11). Єгова — щедрий Бог, від якого походить «кожен добрий дар, кожен досконалий дарунок», і він отримує радість від того, що обдаровує благословеннями своїх вірних синів і дочок (Як 1:5, 17; Пс 35:27; 84:11, 12; 149:4). А втім, хоча Бог сповнений теплоти і сердечності, його щастя аж ніяк не залежить від його створінь і він не поступається своїми праведними принципами під впливом почуттів.

Виявом любові Єгови було те, що він дозволив своєму первородному духовному Синові брати участь у створенні всього як на небі, так і на землі, а зробивши цей факт загальновідомим, він тим самим щедро поділився славою із Сином (Бт 1:26; Кл 1:15—17). З цього видно, що Бога не лякала думка про можливе суперництво, він був цілковито впевнений у законності своєї верховної влади (Вх 15:11), а також у вірності й відданості свого Сина. Крім того, він дозволяє своїм духовним синам мати відносну свободу у виконанні їхніх обов’язків і часом навіть пропонує їм висловлювати ідеї, як виконати те чи інше завдання (1Цр 22:19—22).

Як сказав апостол Павло, невидимі риси Єгови також помітні у його матеріальному творінні (Рм 1:19, 20). Його величезна сила вражає уяву, адже неосяжні галактики, які складаються з мільярдів зірок,— це лише «діло пальців» його (Пс 8:1, 3, 4; 19:1), а його мудрість, яку видно в творінні, настільки глибока, що всі знання про фізичний світ, які людина здобула за тисячі років,— це як «слабкий шепіт» у порівнянні з могутнім громом (Йв 26:14; Пс 92:5; Ек 3:11). Єгова створював Землю поетапно, згідно з логічною, добре продуманою програмою (Бт 1:2—31), завдяки чому наша планета стала, як її назвали космонавти XX ст., перлиною в космічному просторі.

Виявив себе людям в Едемі. Яким Єгова виявив себе своїм першим земним дітям? Досконалий Адам, мабуть, мав такі самі почуття, які пізніше висловив псалмоспівець: «Я благоговію перед тобою і вихваляю тебе за те, що я дивовижно створений. Діла твої чудові, і я це добре знаю» (Пс 139:14). Коли Адам бачив, що його тіло в порівнянні з іншими земними істотами мало навдивовижу різноманітні можливості, і коли спостерігав за тим, що його оточувало, то це давало йому всі підстави сповнюватися благоговінням перед своїм Творцем. Кожен птах, тварина і риба, кожна квітка, кущ і дерево, кожне поле, ліс, пагорб, долина і потік — все це розмаїття творінь допомагало йому зрозуміти, якою глибокою і безмежною є мудрість його Батька, якою багатогранною є особистість Єгови (Бт 2:7—9; пор. Пс 104:8—24). Всі чуття — зір, слух, смак, нюх і дотик — переконували Адама з його сприйнятливим розумом в тому, що Творець дуже щедрий і дбайливий.

Батько подбав і про інтелектуальні потреби Адама, його потребу в спілкуванні і товаристві,— він дав йому наділену розумом помічницю (Бт 2:18—23). Перші люди мали всі підстави вихваляти Єгову подібно до псалмоспівця: «Коли я стою перед твоїм обличчям, мене переповнює радість. Перебувати по праву руку від тебе — вічне щастя» (Пс 16:8, 11). Адам з Євою були оточені любов’ю, тому, безперечно, знали, що «Бог є любов», що він джерело і найбільший приклад любові (1Ів 4:16, 19).

І найважливіше, Бог Єгова дбав про духовні потреби людини. Небесний Батько виявив себе своєму людському сину, Адаму, спілкуючись з ним і доручаючи йому різні завдання. Слухняне виконання цих завдань було невід’ємною частиною поклоніння Богу (Бт 1:27—30; 2:15—17; пор. Ам 4:13).

Бог, який встановлює моральні норми і дотримується їх. Людина від самого початку знала, що Єгова не тільки мудрий, щедрий і дбайливий Бог, але й той, хто дотримується чітких моральних норм, які визначають, що є добром, а що злом. Якщо, як уже згадувалось, Адам знав про те, як був створений світ, то він знав і про те, що Єгова має свої норми і стандарти, адже в Біблії говориться, що Єгова побачив, що все створене ним «дуже добре», тобто відповідає його досконалим нормам (Бт 1:3, 4, 12, 25, 31; пор. Пв 32:3, 4).

Без норм і стандартів неможливо розрізнити добро і зло, визначити, наскільки щось є точним і досконалим. Цікава інформація стосовно цього міститься у «Британській енциклопедії»:

«Людські досягнення [у встановленні стандартів]... блякнуть в порівнянні зі стандартами, які існують в природі. Сузір’я, орбіти планет, незмінні властивості природних матеріалів (у звичайних умовах), такі, як провідність, пластичність, еластичність, твердість, проникність, заломлюваність, міцність, в’язкість... а також будова клітин — це лише кілька прикладів існування дивовижної стандартизації у природі» (Encyclopædia Britannica. 1959. Vol. 21. Р. 306, 307).

Про важливість стандартів у матеріальному світі в тій самій праці говориться: «Лише завдяки стандартам, що існують у природі, можливо розпізнати і класифікувати... величезну кількість видів рослин, риб, птахів і тварин. Окремі представники в межах виду до найменших деталей подібні за будовою, процесами життєдіяльності і особливостями поведінки. [Пор. Бт 1:11, 12, 21, 24, 25.] Без стандартів у людському організмі лікарі не знали б, чи в пацієнта є ті чи інші органи і де їх шукати... По суті, без стандартів, які існують у природі, не було б організованого суспільства, освіти, медицини, адже все це ґрунтується на основних спільних властивостях».

Адам бачив, що всьому, що створив Єгова, притаманна постійність: на зміну ночі завжди приходив день, вода в річці Едему під дією сили тяжіння завжди текла в одному напрямку. Ці та безліч інших явищ свідчили, що Творець Землі є Богом не безладу, а порядку (Бт 1:16—18; 2:10; Ек 1:5—7; Єр 31:35, 36; 1Кр 14:33). Безперечно, завдяки цьому людина могла виконувати доручені їй завдання, адже мала змогу планувати роботу і не тривожитись через непевність (Бт 1:28; 2:15).

З огляду на все це людина, наділена розумом, не мала дивуватися тому, що Єгова встановив норми, які регулювали її поведінку і стосунки з Творцем. Майстерність, з якою Єгова все створив, була для Адама взірцем того, як обробляти і доглядати Едемський сад (Бт 2:15; 1:31). Адам також дізнався про норми, які Бог встановив для шлюбу (одношлюбність) та сімейних стосунків (Бт 2:24). Особливо важливою була норма, від якої залежало саме життя,— слухняність Божим вказівкам. Оскільки Адам був досконалою людиною, Єгова вимагав від нього досконалого послуху. Єгова дав своєму земному сину можливість довести його любов і відданість: він наказав Адаму не їсти плодів лише одного з багатьох дерев в Едемі (Бт 2:16, 17). Ця вимога не була складною, бо життя Адама було простим — не існувало труднощів і безладу, які виникли згодом. Те, наскільки мудро повівся Єгова, перевіривши вірність людини таким простим способом, підкреслюють слова Ісуса Христа, сказані приблизно через 4000 років: «Хто вірний у найменшому, той і у великому вірний, а хто неправедний у найменшому, той неправедний і у великому» (Лк 16:10).

Впорядкованість і чіткі норми не позбавляли людей радості, а, навпаки, сприяли їй. Ось що говориться про матеріальний світ у згаданій статті з «Британської енциклопедії»: «Хоча в природі так багато стандартів, ніхто не скаже, що природа одноманітна. Діапазон видимого випромінювання займає лише незначну частину загального спектра хвиль, але кількість можливих відтінків та комбінацій кольорів, які милують людське око, практично безмежна. Так само все багатство звуків музики, які ми сприймаємо через слух, народжується завдяки невеликому діапазону звукових частот» (Vol. 21. P. 307). У рамках Божих вимог Адам і Єва мали таку свободу, якої тільки могло прагнути серце праведної людини. Не було потреби створювати для них численні закони і правила. Приклад їхнього турботливого Творця, а також повага і любов до нього мали вберегти їх від порушення меж їхньої свободи. (Пор. 1Тм 1:9, 10; Рм 6:15—18; 13:8—10; 2Кр 3:17.)

Отже, риси, вчинки і слова Бога Єгови свідчать, що він був і залишається Єдиним, хто встановлює норми для всього всесвіту і досконало їх дотримується, він є уособленням усього добра. Саме тому його Син, перебуваючи на землі, сказав одному чоловікові: «Чому називаєш мене добрим? Ніхто не є добрим, крім одного — Бога» (Мр 10:17, 18; див. також Мт 19:17; 5:48).

Право Єгови на верховну владу має бути виправдане, а ім’я — освячене. Все, що пов’язане з Богом, є святим. Святим є його ім’я, Єгова, і тому його треба освячувати (Лв 22:32). Освячувати означає «робити святим, відокремлювати або вважати святим»; іншими словами, до того, що освячується, не можна ставитись як до чогось звичайного чи буденного (Іс 6:1—3; Лк 1:49; Об 4:8; див. ОСВЯЧЕННЯ). Оскільки це ім’я представляє самого Єгову, воно «грізне» (Пс 99:3, 5), «величне» і «вище за всі інші» (Пс 8:1; 148:13), гідне того, щоб до нього ставилися з благоговінням (Іс 29:23).

Боже ім’я знеславлено. Все вказує на те, що Боже ім’я освячувалося аж до бунту в Едемському саду. Своїм бунтом проти Єгови Сатана знеславив його ім’я і поставив під сумнів його репутацію. У розмові з Євою Сатана вдавав, що є представником Бога і розповідає їй, що́ «Бог знає», у той же час він піддавав сумніву правильність наказу, який Бог дав Адаму стосовно дерева знання добра і зла (Бт 3:1—5). Єгова призначив Адама головою людської родини і своїм земним представником, доручивши передавати людям його вказівки (Бт 1:26, 28; 2:15—17; 1Кр 11:3). А про Божих представників говориться як про тих, хто служить і говорить від імені Єгови (Пв 18:5, 18, 19; Як 5:10). Тож, хоча його дружина Єва своїм непослухом знеславила ім’я Єгови, гріх Адама був ще більшим виявом неповаги до Божого імені, яке він представляв. (Пор. 1См 15:22, 23.)

Моральний характер спірного питання. Цілком очевидно, що духовний син, який став Сатаною, знав, що Єгова неухильно дотримується моральних норм і йому не властива мінливість та непередбачуваність. Сатана добре знав, що якби Єгова був гнівливим і жорстоким Богом, то покаранням за бунт було б негайне знищення. Тому спірне питання, підняте Сатаною в Едемі, не стосувалося могутності Єгови чи його нищівної сили. Воно було морального характеру, тобто йшлося про те, чи Бог має моральне право здійснювати верховну владу і вимагати безумовного послуху і цілковитої відданості від усіх своїх створінь. Це видно зі слів, з якими Сатана звернувся до Єви (Бт 3:1—6). А в книзі Йова розповідається, як Єгова в присутності всіх ангелів показав, які ще претензії висунув його Противник. Сатана заявляв, що відданість Йова (а отже, й інших розумних створінь) — не цілковита, вона не має нічого спільного з беззастережною вірністю і щирою любов’ю (Йв 1:6—22; 2:1—8).

Отже, крім головного спірного питання про право Бога на верховну владу виникло другорядне питання про непорочність розумних Божих створінь. Потрібний був час, щоб з’ясувати, чи звинувачення Сатани правдиві і чи розумні істоти служать Творцю з любові; таким чином спірне питання можна було вирішити раз і назавжди. (Пор. Йв 23:10; 31:5, 6; Ек 8:11—13; Єв 5:7—9; див. БЕЗБОЖНІСТЬ; НЕПОРОЧНІСТЬ.) Тож Єгова не відразу знищив бунтарів — першу людську пару та свого духовного сина, який підняв спірне питання. Це уможливило появу передреченого «потомства» жінки і «потомства» змія, які займали протилежні сторони у цьому питанні (Бт 3:15).

Коли Ісус Христос жив на землі, спірне питання ще не було вирішене; такий висновок можна зробити з розмови, яка відбулася між Ісусом і Сатаною після Ісусового 40-денного посту в пустелі. Спокушуючи Божого Сина, Противник Єгови застосував таку саму підступну тактику, як і приблизно 4000 років до того в Едемі. Сатана запропонував Ісусу правління над земними царствами, а це свідчить, що спірне питання щодо верховної влади у всесвіті залишалося відкритим (Мт 4:1—10). У книзі Об’явлення розповідається, що спірне питання буде вирішуватися, аж поки Єгова не оголосить цю справу закритою (пор. Пс 74:10, 22, 23) і не виконає праведний присуд над усіма противниками; за допомогою справедливого правління Царства він остаточно доведе правомірність своєї верховної влади та освятить своє святе ім’я (Об 11:17, 18; 12:17; 14:6, 7; 15:3, 4; 19:1—3, 11—21; 20:1—10, 14).

Чому освячення Божого імені є найважливішим?

Основною темою Біблії є доведення правомірності верховної влади Єгови, а це свідчить про те, що намір Єгови полягає насамперед в освяченні його імені. Щоб ім’я Бога було освячене, його потрібно повністю очистити від ганьби. Більше того, потрібно, щоб усі розумні істоти на небі і на землі шанували його ім’я і вважали його святим. Це в свою чергу означає, що вони добровільно підкорятимуться верховній владі Єгови, охоче служитимуть йому і радісно виконуватимуть його волю, тому що люблять його. У своїй молитві до Єгови, записаній в Псалмі 40:5—10, Давид вдало описав спонуки і вчинки людини, яка прагне освячувати ім’я Бога. (Зауважте, як апостол Павло в Єв 10:5—10 показав, що уривки цього псалма стосуються Ісуса Христа.)

Отже, від освячення імені Єгови залежить порядок, мир і гармонія у всесвіті. Божий Син підкреслив цю думку,— водночас вказавши, завдяки чому Єгова здійснить свій намір,— коли вчив своїх учнів молитися: «Нехай освячується твоє ім’я. Нехай прийде твоє Царство. Нехай виконується твоя воля як на небі, так і на землі» (Мт 6:9, 10). Намір Єгови, пов’язаний з освяченням його імені, є ключем до розуміння всього, що записано в Біблії про його діла, а також стосунки з його створіннями.

Наприклад, у Біблії записана історія Ізраїля — народу, який Єгова вибрав для того, щоб назвати своїм іменем (Пв 28:9, 10; 2Хр 7:14; Іс 43:1, 3, 6, 7). Єгова уклав з ізраїльтянами Закон-угоду, яка передусім вимагала, щоб вони були цілковито відданими йому і не вживали його імені нешанобливо, «бо Єгова не залишить без кари того, хто вживає його ім’я нешанобливо» (Вх 20:1—7; пор. Лв 19:12; 24:10—23). Під час звільнення ізраїльтян з Єгипту Єгова показав, що має силу рятувати і знищувати, тому «про [його] ім’я розповідали по цілій землі» і слава цього імені поширилась Обіцяним краєм ще до приходу туди ізраїльтян (Вх 9:15, 16; 15:1—3, 11—17; 2См 7:23; Єр 32:20, 21). Пророк Ісая написав: «Ти вів свій народ, щоб зробити собі величне ім’я» (Іс 63:11—14). Коли ізраїльтяни бунтувалися в пустелі, Єгова був милосердний до них і не покинув їх. Але він пояснив, що́ насамперед спонукувало його до цього: «Я діяв заради свого імені, щоб воно не осквернялося перед народами» (Єз 20:8—10).

Упродовж всієї історії цього народу Єгова нагадував ізраїльтянам про важливість свого святого імені. Він вибрав столицю Єрусалим і її гору Сіон «для свого імені та для свого перебування» (Пв 12:5, 11; 14:24, 25; Іс 18:7; Єр 3:17). Побудований у цьому місті храм був домом для імені Єгови (1Хр 29:13—16; 1Цр 8:15—21, 41—43). Все, що люди робили в місті або храмі,— чи то добре, чи погане,— неминуче впливало на репутацію Єгови, на його ім’я, і не залишалося поза його увагою (1Цр 8:29; 9:3; 2Цр 21:4—7). Єгова попередив, що за зневагу до свого імені він обов’язково знищить місто і відкине храм (1Цр 9:6—8; Єр 25:29; 7:8—15; пор. вчинки і слова Ісуса, записані в Мт 21:12, 13; 23:38). Усе це пояснює, чому Єремія і Даниїл, благаючи за свій народ і місто, просили Єгову виявити милосердя і прийти на допомогу заради його імені (Єр 14:9; Дн 9:15—19).

Коли Єгова передрікав, що народ, названий його іменем, повернеться в Юду і буде очищений, він знову нагадав, що має для нього найбільше значення: «Я подбаю про своє святе ім’я... “Я зроблю це не заради вас, нащадки Ізраїля, а заради свого святого імені, яке ви осквернили серед народів, до котрих прийшли”. “Я освячу своє величне ім’я, осквернене серед народів... і народи будуть змушені визнати, що я — Єгова, коли в них на очах я освячусь серед вас,— говорить Всевладний Господь Єгова”» (Єз 36:20—27, 32).

Ці та інші біблійні вірші показують, що Єгова не надає людям більшого значення, ніж вони заслуговують. Усі люди грішні, тому цілком справедливо заслуговують смерті і можуть отримати життя тільки завдяки незаслуженій доброті і милосердю Бога (Рм 5:12, 21; 1Ів 4:9, 10). Єгова нічим не зобов’язаний людству, і вічне життя, яке він дасть людям,— це дар, а не заслужена плата (Рм 5:15; 6:23; Тит 3:4, 5). Справді, Бог виявив незрівнянну любов до людства (Ів 3:16; Рм 5:7, 8). Погляд, згідно з яким спасіння людей має найбільше значення і є мірилом Божої справедливості, праведності і святості, суперечить Біблії, і ті, хто дотримується такого погляду, бачать усе в неправильному світлі. Правильний погляд висловив псалмоспівець, який смиренно і з благоговінням сказав: «Єгово, Господи наш, яке величне ім’я твоє на всій землі! Ти поставив свою славу вище небес! Коли дивлюся на небо — діло пальців твоїх, на місяць і зорі, які ти створив, то думаю: хто така смертна людина, що ти пам’ятаєш її, і син людський, що ти піклуєшся про нього?» (Пс 8:1, 3, 4; 144:3; пор. Іс 45:9; 64:8). Освячення імені Бога Єгови справді важливіше, ніж життя усіх людей. Тому Божий Син сказав, що любити свого ближнього треба як самого себе, а Бога — всім серцем, розумом, душею і силою (Мр 12:29—31). Це означає любити Бога Єгову більше, ніж родичів, друзів чи навіть власне життя (Пв 13:6—10; Об 12:11). (Пор. погляд трьох єврейських юнаків у Дн 3:16—18; див. РЕВНІСТЬ, РЕВНОЩІ.)

Такий погляд, що узгоджується з Біблією, не відштовхує нас від правдивого Бога, а, навпаки, спонукує шанувати його і бути йому вдячними. Оскільки Єгова мав повне право знищити грішне людство, його намір врятувати частину людей яскраво свідчить про його велике милосердя і незаслужену доброту (Ів 3:36). Єгові не приємна смерть грішників (Єз 18:23, 32; 33:11), але разом з тим він не дозволить, щоб вони уникнули покарання (Ам 9:2—4; Рм 2:2—9). Він виявляє терпеливість, щоб слухняні люди отримали спасіння (2Пт 3:8—10), але він не буде вічно терпіти обставини, через які зневажається його величне ім’я (Пс 74:10, 22, 23; Іс 65:6, 7; 2Пт 2:3). Він співчуває людям і розуміє їхні слабкості, великодушно прощаючи тим, хто кається (Пс 103:10—14; 130:3, 4; Іс 55:6, 7), однак він не звільняє людей від відповідальності і від наслідків, які їхні вчинки мають для них і їхніх сімей. Люди пожинають те, що посіяли (Пв 30:19, 20; Гл 6:5, 7, 8). Отже, Єгова досконало врівноважує справедливість і милосердя. Ті, хто дивиться на все крізь призму Божого Слова (Іс 55:8, 9; Єз 18:25, 29—31), в жодному разі не сприйматимуть незаслужену доброту Єгови як щось належне і не випустять з уваги її мети, адже це було б великою помилкою (2Кр 6:1; Єв 10:26—31; 12:29).

Його незмінні риси і норми. Єгова сказав ізраїльському народу: «Я — Єгова, я не змінююся» (Мл 3:6). Це було приблизно 3500 років після того, як Бог створив людей, і приблизно 1500 років після того, як він уклав угоду з Авраамом. Дехто твердить, що Бог у Єврейських Писаннях відрізняється від Бога, про якого говорив як Ісус Христос, так і ті, хто брав участь у створенні Грецьких Писань. Однак ретельне дослідження показує, що це твердження цілком безпідставне. Учень Яків слушно написав, що Бог «анітрохи не змінюється, як це буває з мінливою тінню» (Як 1:17). Протягом століть його риси залишалися незмінними. Єгові не потрібно було ставати лагіднішим чи добрішим. У Грецьких Писаннях Єгова постає перед нами таким же сповненим любові і не менш суворим, ніж на початку його стосунків з людьми в Едемі.

Те, що може здаватися зміною в особистості Єгови, насправді є лише виявом різних граней його незмінної особистості. В різних обставинах і в стосунках з різними людьми Єгова виявляє різні риси і застосовує різні підходи. (Пор. Іс 59:1—4.) Змінився не Єгова, а Адам з Євою. Після того, що вони вчинили, Бог, керуючись своїми незмінними праведними нормами, більше не міг ставитися до них, як до членів своєї всесвітньої родини. Вони були досконалими, тому несли повну відповідальність за свій свідомий гріх (Рм 5:14) і не могли розраховувати на Боже милосердя. Однак, перш ніж Адам і Єва зрештою померли за скоєний гріх, Єгова виявив до них незаслужену доброту: він дав їм одяг, дозволив сотні років жити за межами святині, Едемського саду, і народжувати дітей (Бт 3:8—24). Вигнавши Адама і його дружину з Едему, Єгова, очевидно, перестав спілкуватися з ними.

На якій підставі він може мати справу з недосконалими людьми. Справедливі норми Єгови дозволяли йому ставитися до нащадків Адама і Єви не так, як до них самих. Це пояснюється тим, що нащадки Адама успадкували гріх, тобто не винні в тому, що народилися недосконалими і схильними до гріха (Пс 51:5; Рм 5:12). Тож Єгова мав підстави виявляти до них милосердя. Перше пророцтво (Бт 3:15), яке він дав під час проголошення вироку в Едемі, показувало, що через бунт перших земних дітей (а також одного з духовних синів) Єгова не озлобився і не перестав любити свої створіння. Це пророцтво символічною мовою описувало те, як Єгова усуне наслідки бунту і поверне все до досконалості; щоправда, значення цього пророцтва було повністю розкрите лише через кілька тисячоліть. (Пор. такі символічні образи, як «змій», «жінка» і «потомство» в Об 12:9, 17; Гл 3:16, 29; 4:26, 27.)

Бог дозволив, щоб упродовж тисяч років нащадки Адама жили на землі, незважаючи на те що вони недосконалі та смертні і ніколи не зможуть самі звільнитися з рабства гріха. Апостол Павло пояснив, чому Єгова дозволив це: «Бо створіння було підкорене марноті не з власної волі, а через того, хто його підкорив [тобто Бога Єгову]. Проте він також дав надію, що й саме́ створіння стане вільним від неволі тління та отримає славну свободу дітей Божих. І ми знаємо, що досі все створіння разом стогне та мучиться» (Рм 8:20—22). Як видно зі статті ПЕРЕДБАЧЕННЯ, ВИЗНАЧЕННЯ НАПЕРЕД, немає підстав вважати, що Єгова використав свою здатність передбачати майбутнє і знав наперед, що перша людська пара згрішить. Однак коли люди згрішили, Єгова визначив наперед, як усе виправити (Еф 1:9—11). Ця священна таємниця, яка спочатку була захована у символічних образах проголошеного в Едемі пророцтва, врешті розкрилася, коли Єгова послав на землю свого єдинородного Сина, який мав «свідчити про правду» і «згідно з Божою незаслуженою добротою скуштувати [смерті] заради кожної людини» (Ів 18:37; Єв 2:9; див. ВИКУП).

Отже, Єгова підтримував стосунки з деякими нащадками грішного Адама і благословляв їх, але це не означало, що змінилися Божі норми досконалої праведності. Це також не означало, що він схвалював гріховний стан людей. Наміри Єгови завжди виконуються, тому він «говорить про те, чого немає, так, наче воно є» (наприклад, він назвав Аврама Авраамом, що означає «батько натовпу; батько багатьох», коли в Авраама із Саррою ще не було дітей) (Рм 4:17). Тож оскільки Єгова знав, що свого часу (Гл 4:4) дасть викуп, на підставі якого в нього буде законне право простити гріхи та усунути недосконалість (Іс 53:11, 12; Мт 20:28; 1Пт 2:24), він в усі часи міг мати справу з недосконалими людьми, які успадкували гріх, та дозволяв їм служити йому. Єгова міг цілком справедливо вважати їх праведними, адже вони вірили в його обітниці і тим самим в те, що ці обітниці виконаються через Ісуса Христа, який приніс досконалу жертву за гріхи (Як 2:23; Рм 4:20—25). Як бачимо, викуп — дар від Єгови, який відкриває шлях до великих благословень,— яскраво свідчить не тільки про любов і милосердя Єгови, але й про його вірність своїм високим нормам справедливості. Давши викуп, Єгова виявив «свою праведність у теперішній час, адже він залишається праведним, коли визнає́ праведною людину [хоча й недосконалу], яка вірить в Ісуса» (Рм 3:21—26; пор. Іс 42:21; див. ВИЗНАВАТИ ПРАВЕДНИМ).

Чому Бог миру воює. Коли в Едемі Єгова сказав, що покладе «ворожнечу між потомством [Ворога] і потомством [жінки]», він не перестав бути Богом миру (Бт 3:15; Рм 16:20; 1Кр 14:33). В цьому розумінні нічого не змінилося і на той час, коли його Син, Ісус Христос, жив на землі. Ісус сказав: «Не думайте, що я прийшов принести на землю мир; я прийшов принести не мир, а меч» (Мт 10:32—40). Ісусове служіння викликало ворожнечу між людьми, навіть між членами сімей (Лк 12:51—53). Це пояснюється тим, що у своєму житті він дотримувався Божих праведних норм та проголошував істини, які знаходили різний відгук в серцях людей — одні їх приймали, а інші відкидали (Ів 8:40, 44—47; 15:22—25; 17:14). Тож ворожнечі неможливо було уникнути. Однак вина лежала не на вірних служителях Єгови, а на тих, хто відкидав його праведні норми.

Це допомагає зрозуміти причину ворожнечі, передреченої в Буття 3:15. Вона мала виникнути тому, що з огляду на свої досконалі норми Єгова не може закривати очі на поведінку бунтівного «потомства» Сатани. Те, що Бог засуджує це «потомство», а праведних людей благословляє, призводить до ворожнечі (Ів 15:18—21; Як 4:4), як це було у випадку з Каїном і Авелем (Бт 4:2—8; Єв 11:4; 1Ів 3:12; Юд 10, 11; див. КАЇН).

Люди і злі ангели, що вирішували стати на бунтівний шлях, протистояли верховній владі Єгови і порушували порядок у всесвіті. У відповідь на це Єгова мусив стати «могутнім воїном» (Вх 15:3—7); він захищав своє добре ім’я і праведні норми, воював за тих, хто любив його та служив йому, і карав тих, хто заслуговував знищення (1См 17:45; 2Хр 14:11; Іс 30:27—31; 42:13). Бог без вагань використовує свою величезну силу, й іноді він робить це для того, щоб руйнувати, як-от під час Потопу, знищення Содома і Гоморри чи під час визволення Ізраїля з Єгипту (Пв 7:9, 10). І він не боїться розкривати подробиці, пов’язані з його праведними війнами; йому немає за що просити вибачення і немає чого соромитись (Йв 34:10—15; 36:22—24; 37:23, 24; 40:1—8; Рм 3:4). Бога спонукує до дій те, що він дорожить власним іменем і праведністю, яка стоїть за цим ім’ям, а також любить тих, хто любить його (Іс 48:11; 57:21; 59:15—19; Об 16:5—7).

Таким самим Бог постає і в Грецьких Писаннях. Апостол Павло, підбадьорюючи одновірців, сказав: «Бог же, який дає мир, незабаром розчавить Сатану під вашими ногами» (Рм 16:20; пор. Бт 3:15). Він також показав, що Бог зробить правильно, коли відплатить лихом тим, через кого зазнаю́ть лиха його служителі, і назавжди їх знищить (2Фс 1:6—9). Це узгоджується з вченнями Божого Сина, який не залишив жодних сумнівів у тому, що його Батько своєю сильною рукою обов’язково покладе край злу і знищить грішників (Мт 13:30, 38—42; 21:42—44; 23:33; Лк 17:26—30; 19:27). У книзі Об’явлення міститься чимало описів воєнних дій, схвалених Єговою. Однак всі вони завдяки його мудрості приведуть до встановлення вічного миру у всесвіті — миру, який спирається на справедливість і праведність (Іс 9:6, 7; 2Пт 3:13).

Стосунки з тілесним і духовним Ізраїлем. Єврейські та Грецькі Писання відрізняються здебільшого тим, що в Єврейських Писаннях в основному описуються стосунки Єгови з тілесним Ізраїлем, тоді як в Грецьких Писаннях — зародження і розвиток стосунків з духовним Ізраїлем, християнським збором. У першій частині Біблії ми читаємо про кількамільйонний народ, до якого люди належали лише тому, що народилися в ньому; серед них були як хороші, так і погані люди. А в другій частині йдеться про духовний народ — людей, яких Єгова привів до себе через Ісуса Христа і які люблять правду і праведність та добровільно присвятилися Богу, щоб виконувати його волю. Тож нема нічого дивного в тому, що стосунки Єгови з кожним з цих народів були різними, адже тілесний Ізраїль, на відміну від духовного, частіше викликав Божий гнів і заслуговував на суворе ставлення.

Однак не слід випускати з уваги, що стосунки Єгови з тілесним Ізраїлем допомагають глибше пізнати риси Єгови, які викликають теплі почуття. Багато випадків яскраво свідчать, що він саме такий, яким описав себе Мойсею: «Єгова, Єгова, Бог милосердний і співчутливий, негнівливий, сповнений відданої любові та у всьому правдивий; він виявляє віддану любов тисячам і прощає провини, переступи та гріхи, але ніколи не залишає винних без кари. За провину батьків він карає синів і внуків до третього і четвертого покоління» (Вх 34:4—7; пор. Вх 20:5).

Звичайно, Єгова — справедливий Бог, але історія ізраїльського народу показує, що йому насамперед притаманні такі риси, як любов і терпеливість; Єгова ставився до ізраїльтян з особливою прихильністю, незважаючи на те що більшість із них вперто не слухалася свого Творця (Вх 34:8, 9; Не 9:16, 17; Єр 7:21—26; Єз 3:7). Єгова неодноразово передавав через пророків звістки осуду і докоряв ізраїльському народу, однак це лише підкреслює його глибоке милосердя і велику терпеливість. Понад 1500 років він виявляв до них терпіння, і навіть після того, як вони, послухавшись релігійних провідників, віддали його Сина на страту, Єгова ще три з половиною роки продовжував ставитися до них прихильно: він милосердно дозволив, щоб добра новина протягом того часу проповідувалася тільки євреям, і таким чином дав їм ще одну можливість стати у майбутньому співправителями його Сина; тисячі розкаяних євреїв скористалися цією можливістю (Дії 2:1—5, 14—41; 10:24—28, 34—48; див. СІМДЕСЯТ ТИЖНІВ).

Ісус Христос, очевидно маючи на увазі наведені вище слова про те, що Єгова карає синів «за провину батьків», сказав лицемірним книжникам і фарисеям: «Ви... каж[ете]: “Якби ми жили за днів наших прабатьків, то не брали б з ними участі в пролитті крові пророків”. Цим ви свідчите проти себе і визнаєте, що є синами тих, хто вбивав пророків. Тож довершіть те, що розпочали ваші прабатьки» (Мт 23:29—32). Попри спроби виглядати ліпшими, ніж насправді, ці люди своїми ділами показували, що схвалюють злі вчинки своїх прабатьків і що самі вони ненавидять Єгову (Вх 20:5; Мт 23:33—36; Ів 15:23, 24). Тому через роки вони, на відміну від тих, хто покаявся і прислухався до слів Божого Сина, понесли заслужене покарання від Бога — Єрусалим був узятий в облогу і знищений, а більшість його населення загинула. Вони могли уникнути цього, але не відгукнулися на милосердя Єгови (Лк 21:20—24; пор. Дн 9:10, 13—15).

Син віддзеркалює його особистість. Ісус Христос в усьому досконало віддзеркалював чудову особистість свого Батька, Бога Єгови, в ім’я якого прийшов (Ів 1:18; Мт 21:9; Ів 12:12, 13; пор. Пс 118:26). Ісус сказав: «Син нічого не може робити від себе, а лише те, що, як він бачить, робить Батько. Бо, що робить Батько, те подібно робить і Син» (Ів 5:19). Тож доброта і співчуття, лагідність і сердечність, а також сильна любов до праведності і ненависть до беззаконня (Єв 1:8, 9), які виявляв Ісус,— усі ці риси він бачив у свого Батька, Бога Єгови. (Пор. Мт 9:35, 36 з Пс 23:1—6 та Іс 40:10, 11; Мт 11:27—30 з Іс 40:28—31 та Іс 57:15, 16; Лк 15:11—24 з Пс 103:8—14; Лк 19:41—44 з Єз 18:31, 32; 33:11.)

Отже, ті, хто любить праведність, читає натхнені Писання і по-справжньому «знає» ім’я Єгови, тобто повністю розуміє його значення (Пс 9:9, 10; 91:14; Єр 16:21), мають всі підстави любити і вихваляти це ім’я (Пс 72:18—20; 119:132; Єв 6:10), прославляти і звеличувати його (Пс 7:17; Іс 25:1; Єв 13:15), мати страх перед ним і освячувати його (Не 1:11; Мл 2:4—6; 3:16—18; Мт 6:9), а також покладатися на нього (Пс 33:21; Пр 18:10). Вони поділяють почуття псалмописьменника, який сказав: «Я співатиму Єгові все своє життя і, доки житиму, буду піснею вихваляти мого Бога. Нехай йому будуть приємні мої думки. Я радітиму Єговою. Грішники зникнуть із землі, і більше не буде неправедних. Я буду прославляти Єгову. Вихваляйте Яг!» (Пс 104:33—35).