ДУХ

Грецьке слово пне́ума (дух) походить від пне́о, що означає «дихати; дути». Вважається, що єврейське слово ру́ах (дух) походить від кореня з таким самим значенням. Відповідно, основним, хоча й не єдиним, значенням слів ру́ах і пне́ума є «дихання». (Пор. Ав 2:19; Об 13:15.) Також вони можуть стосуватися вітру; життєвої сили живих створінь; чийогось духу; духовних істот, у тому числі Бога й ангелів; а також Божої діючої сили, або святого духу. (Пор. Koehler L., Baumgartner W. Lexicon in Veteris Testamenti Libros. Leiden, 1958. P. 877—879; Brown F., Driver S., Briggs C. A Hebrew and English Lexicon of the Old Testament. 1980. P. 924—926; Theological Dictionary of the New Testament / edited by G. Friedrich, translated by G. Bromiley. 1971. Vol. VI. P. 332—451.) Усі ці значення мають дещо спільне: вони стосуються того, що невидиме для людського ока і свідчить про існування якоїсь дієвої сили. Ця невидима сила має видимі прояви.

Інше єврейське слово, нешама́ (Бт 2:7), теж означає «дихання», але має вужче значення, ніж ру́ах. Також трохи вужче значення має грецьке пное́ (Дії 17:25), яке в Септуагінті використане як відповідник слова нешама́.

Вітер. Спершу розгляньмо значення, яке, мабуть, найлегше зрозуміти. Дуже часто контекст показує, що під словом ру́ах мається на увазі «вітер», як-от у висловах «східний вітер» (Вх 10:13) і «чотири небесні вітри» (Зх 2:6). У багатьох уривках це значення очевидне, тому що в контексті згадуються хмари, злива, полова, підхоплена вихором, чи щось подібне (Чс 11:31; 1Цр 18:45; 19:11; Йв 21:18). Оскільки чотирма вітрами називають чотири сторони світу (схід, захід, північ і південь), іноді ру́ах можна перекласти як «бік» (1Хр 9:24; Єр 49:36; 52:23; Єз 42:16—20).

У Йова 41:15, 16 говориться, що левіафан має щитки, які настільки щільно прилягають один до одного, що «навіть повітря [веру́ах] не проходить між ними». У цьому випадку ми знову бачимо, що ру́ах стосується не повітря загалом, а повітря, яке рухається. Отже, тут передається думка про невидиму силу — основне значення цього єврейського слова.

У Грецьких Писаннях слово пне́ума стосується вітру, очевидно, лише в одному вірші, а саме в Івана 3:8.

Людина не в силі контролювати вітер. Вона не володіє ним і не може скеровувати чи стримувати його. Тому «вітер [ру́ах]» нерідко представляє щось неконтрольоване і недосяжне для людини, щось невловиме, марне, порожнє, те, що не має справжньої цінності. (Пор. Йв 6:26; 7:7; 8:2; 16:3, прим.; Пр 11:29; 27:15, 16; 30:4; Ек 1:14, 17; 2:11; Іс 26:18; 41:29.) Цей відтінок значення детально обговорюється в статті ВІТЕР.

Духовні істоти. Бог невидимий для людського ока (Вх 33:20; Ів 1:18; 1Тм 1:17), але він живий, і його неперевершена сила діє в кожному куточку всесвіту (2Кр 3:3; Іс 40:25—31). Ісус Христос сказав: «Бог є Дух [Пне́ума]». Схожу думку висловив апостол Павло: «Якщо говорити про Єгову, то він — Дух» (Ів 4:24; 2Кр 3:17, 18). Про храм, у якому Христос є наріжним каменем, говориться, що це «дім, де Бог перебуватиме своїм духом» (Еф 2:22).

Однак не слід думати, що Бог — це якась абстрактна, безособова сила, подібна до вітру. Біблія чітко показує, що Єгова має особистість; також у нього є конкретне місцеперебування, адже Христос мав піти «до Батька» і «з’явитися перед Богом [букв. «перед лицем Бога»] задля нашого блага» (Ів 16:28; Єв 9:24; пор. 1Цр 8:43; Пс 11:4; 113:5, 6; див. ЄГОВА, Особа, якій належить це ім’я).

Вжитий Єговою вислів «мій дух [рухı́]» (Бт 6:3) може означати «я, дух», так само як вислів «моя душа» можна передати як «я, особа» або «моя особа» (Іс 1:14, прим.; див. ДУША, Бог має душу). Таким чином Бог протиставив себе — того, хто є духом і перебуває в небі,— плотській людині, яка живе на землі.

Божий Син. Божий «єдинородний син», Слово, був духовною істотою, як і його Батько; інакше кажучи, він був «у Божому образі» (Флп 2:5—8). Однак потім він став «тілом» і жив серед людей як людина на ім’я Ісус (Ів 1:1, 14). У кінці свого земного шляху він «був умертвлений у тілі, але оживлений в дусі» (1Пт 3:18). Батько воскресив свого Сина; він задовольнив прохання Ісуса бути поряд з ним і мати ту славу, яку він мав до свого приходу на землю (Ів 17:4, 5). Також Бог зробив Сина «життєдайним духом» (1Кр 15:45). Тож Син знову став невидимим для людського ока; він перебуває «в неприступному світлі; його жодна людина не бачила й бачити не може» (1Тм 6:14—16).

Інші духовні істоти. Іноді під словами ру́ах і пне́ума маються на увазі ангели (1Цр 22:21, 22; Єз 3:12, 14; 8:3; 11:1, 24; 43:5; Дії 23:8, 9; 1Пт 3:19, 20). У Грецьких Писаннях найчастіше йдеться про злих духовних істот — демонів (Мт 8:16; 10:1; 12:43—45; Мр 1:23—27; 3:11, 12, 30).

У Псалмі 104:4 сказано, що Єгова «робить своїх ангелів духами, своїх служителів нищівним вогнем». Деякі перекладачі подають варіант на кшталт: «Він чинить вітри за Своїх посланців, палючий огонь — за Своїх слуг» (Ог., Хом.). Такий переклад має право на існування (пор. Пс 148:8); однак Павло, цитуючи цей уривок, використав таке ж формулювання, як у Септуагінті, і це говорить на користь першого варіанта перекладу. (У грецькому тексті в Євреїв 1:7 означений артикль тус стоїть перед словом «ангели», а не «духи [пне́умата]», тож саме ангели є об’єктом обговорення.) В одній праці зазначається: «Логічно припустити, що [Павло], який був навчений єврейської мови, розумів його [тобто Псалом 104:4] краще, ніж ми; і немає сумніву, що, наводячи цей уривок як аргумент, він орієнтувався на те, як його розуміли читачі — ті, хто знав єврейську мову та літературу» (Barnes A. Notes on the New Testament. 1974; пор. Єв 1:14).

Божі ангели спроможні матеріалізуватися, набуваючи людського вигляду, і з’являтися перед людьми. Але за своєю природою вони не є матеріальними, тілесними істотами. Ангели невидимі. Вони діяльні, живі й могутні, тож слова ру́ах і пне́ума дуже влучно їх описують.

В Ефесян 6:12 говориться, що християни ведуть боротьбу «не проти крові й плоті, а проти урядів, влади, світових правителів цієї темряви, проти злих духовних сил у небесах». Остання частина вірша в буквальному перекладі звучить так: «...до духовних (речей) [грец. пнеуматіка́] зла в небесних [місцях]». Більшість сучасних перекладачів погоджуються, що тут ідеться не про щось абстрактне, якесь «духовне зло» (KJ), а про зло, що походить від духовних істот. Тож серед варіантів перекладу є такі: «піднебесні духи злоби» (Ог.), «духовні сили зла на Небесах» (СМ), «злі духи зі світу небесного» (ЗП), «духовне військо зла на небесах» (JB), «надприродні сили зла на небесах» (NE).

Божа діюча сила; святий дух. У переважній більшості випадків ру́ах і пне́ума вживаються щодо Божого духу, діючої сили, святого духу.

Не є особою. До IV ст. н. е. вчення про те, що святий дух є особою і частиною «Божества», не було офіційною догмою церкви. Ранні «отці» церкви не навчали цього; у II ст. н. е. Юстин Мученик навчав, що святий дух — це вплив, який справляє Бог, спосіб, у який він діє; Іпполіт теж не приписував святому духу ніякої особистості. Сама Біблія недвозначно показує, що Божий святий дух — це не якась особа, а діюча сила, за допомогою якої Бог сповняє свої наміри та волю.

Перш за все слід зазначити, що, хоча багато перекладів в 1 Івана 5:7 містять слова: «...на небі: Отець, Слово й Святий Дух, і ці Троє — Одно», насправді вони не є частиною оригінального тексту, а були додані пізніше. В «Єрусалимській Біблії» (JB), католицькому перекладі, є примітка, де вказано, що ці слова «відсутні в усіх ранніх грецьких рукописах і ранніх перекладах, а також у найавторитетніших рукописах Вульгати». Біблеїст Брюс Мецгер у своїй праці детально розглядає походження цієї вставки (Metzger B. Textual Commentary on the Greek New Testament. 1975. P. 716—718). Він каже, що вперше вона з’являється в одному трактаті, датованому IV ст. н. е., а починаючи з VI ст. н. е. — у примірниках старолатинського перекладу і Вульгати. Багато сучасних перекладів не містять цієї вставки в основному тексті з огляду на її сумнівність (СМ, Хом., ПЕК, СРП, RS, NE).

Уособлення не свідчить про те, що дух є особою. Це правда, що Ісус назвав святий дух «помічником», який «навчить», «буде свідчити», «дасть... свідчення», «керуватиме», «говоритиме» і «почує». Говорячи про цього «помічника», Ісус, як видно з грецького тексту, іноді використовував особові займенники чоловічого роду. (Пор. Ів 14:16, 17, 26; 15:26; 16:7—15.) А втім, у Біблії часто уособлюється щось неживе. Наприклад, у книзі Прислів’я мудрість описується так, наче вона є особою (Пр 1:20—33; 8:1—36), при цьому в єврейському тексті (як і в українських перекладах) вживаються різні форми займенника жіночого роду. Мудрість також персоніфікується в Матвія 11:19 та Луки 7:35 (прим.), де говориться про її «вчинки» і «дітей». Апостол Павло уподібнив гріх і смерть до царів (Рм 5:14, 17, 21; 6:12). Він писав, що гріх здатен скористатися можливістю, породити пожадливість, звабити і вбити (Рм 7:8—11). Павло, звісно ж, не мав на увазі, що гріх є особою.

Тож Ісусові слова про святий дух, записані Іваном, потрібно розглядати в контексті. Вдаючись до персоніфікації, Ісус називає святий дух «помічником». Грецький іменник пара́клетос — чоловічого роду, тому цілком логічно, що, записуючи Ісусові слова про роль святого духу як помічника, Іван вживає стосовно нього займенники чоловічого роду. Але в тому самому контексті, використовуючи щодо святого духу грецьке слово пне́ума, Іван вживає займенник середнього роду, оскільки пне́ума — середнього роду. Отже, використання займенників чоловічого роду стосовно пара́клетос було зумовлено правилами граматики, а не потребою висвітлити якусь доктрину (Ів 14:16, 17; 16:7, 8).

Не представлений у Біблії як особа. Бог — Дух, і він святий. Всі його вірні ангели теж є духами, і вони теж святі. Тому очевидно, що, якби «святий дух» був особою, Біблія якимось чином допомагала б відрізнити цю духовну особу від усіх інших святих духів. Принаймні кожного разу, коли цей дух прямо не названий «Божим святим духом» (або якось подібно), мав би вживатися означений артикль. Натомість у грецькому тексті в багатьох випадках вислів «святий дух» вживається без артикля, і це лише підтверджує той факт, що святий дух не є особою. (Пор. Дії 6:3, 5; 7:55; 8:15, 17, 19; 9:17; 11:24; 13:9, 52; 19:2; Рм 9:1; 14:17; 15:13, 16, 19; 1Кр 12:3; Єв 2:4; 6:4; 2Пт 1:21; Юд 20; Int та інші підрядкові переклади.)

Що означає охреститися в його «ім’я». В Матвія 28:19 говориться про хрещення «в ім’я Батька, і Сина, і святого духу». Слово «ім’я» не завжди стосується чийогось власного імені. Наприклад, коли ми вживаємо вислови «іменем закону» або «в ім’я справедливості», то не маємо на увазі імені якоїсь особи. Ми говоримо, що людина робить щось «владою, наданою законодавством» або «з огляду на норми справедливості». Щось подібне можна сказати про грецьке слово о́нома («ім’я»). Тимчасом як одні переклади (Дерк., Кул.) передають слова з Матвія 10:41 буквально: «Хто приймає пророка в ім’я пророка, одержить нагороду пророка; і хто приймає праведника в ім’я праведника, одержить нагороду праведника», в інших говориться: «Хто приймає пророка, тому що він пророк, той одержить пророчу нагороду, і хто приймає праведного, тому що він праведний, той одержить праведничу нагороду» або щось подібне (Хом., СМ, Ог.). Тому професор А. Робертсон стосовно використання слова “ім’я” в Матвія 28:19 зазначає: «Тут слово “ім’я” (о́нома) вживається у значенні сили або влади, як це часто буває в Септуагінті й папірусах» (Robertson’s Word Pictures in the New Testament. 1930. Vol. I. P. 245). Отже, хреститися «в ім’я... святого духу» означає визнавати, що його джерелом є Бог і що цей дух діє згідно з Божою волею.

Інші докази того, що не є особою. Ще один доказ того, що святий дух не є особою,— це те, що він згадується разом з водою і вогнем, які теж не є особами (Мт 3:11; Мр 1:8). Про християн сказано, що вони будуть «охрещені святим духом» (Дії 1:5; 11:16). Павло заохочував наповнюватися святим духом, а не вином (Еф 5:18). Крім того, говориться, що деякі люди були «сповнені» духом, а також мудрістю, вірою (Дії 6:3, 5; 11:24) і радістю (Дії 13:52); і святий дух згадується разом з подібними рисами в 2 Коринфян 6:6. Важко уявити, що хтось міг би так висловитися, якби святий дух був божественною особою. Стосовно ж аргументу, що святий дух «свідчить» і є «свідком» (Дії 20:23; 5:32), то слід зазначити, що те саме написано в 1 Івана 5:6—8 про воду і кров. Хоча в деяких віршах про дух сказано, що він «свідчить», «говорить» або «сказав», з інших віршів чітко видно, що говорив не сам дух, а люди під його впливом. (Пор. Єв 3:7; 10:15—17; Пс 95:7; Єр 31:33, 34; Дії 19:2—6; 21:4; 28:25.) Це можна порівняти з радіохвилями, які передають на відстань чиїсь слова. Особа говорить у мікрофон, а її голос лунає десь далеко з гучномовця, і може здаватися, ніби «говорить» сам гучномовець. Бог через святий дух доносить свою звістку або волю до розумів і сердець своїх земних служителів, а вони у свою чергу можуть передавати їх іншим людям.

Діюча сила. Отже, коли слова ру́ах і пне́ума стосуються Божого святого духу, то означають невидиму діючу силу Бога, за допомогою якої він виконує свої наміри або волю. Цей дух «святий», оскільки походить від Нього, а не з якогось земного джерела, і тому в ньому, як у «дусі святості», немає нічого порочного (Рм 1:4). Це не просто сила, якою володіє Єгова; коли говориться про таку силу, використовується єврейське слово ко́ах або грецьке дı́наміс. Ру́ах і пне́ума використовуються поряд із цими словами чи навіть у паралелізмах, з чого видно, що ці пари слів мають подібне, але не однакове значення (Мих 3:8; Зх 4:6; Лк 1:17, 35; Дії 10:38). Основне значення слова дı́наміс — «спроможність, можливість робити що-небудь, діяти». Така сила, або енергія, може бути неактивною, перебути в стані спокою всередині когось або чогось. З іншого боку, пне́ума — це сила, яка діє на когось або щось; її можна описати як «вплив, який спричиняє або спрямований на те, щоб спричиняти рух чи зміну руху». Дı́наміс можна прирівняти до енергії в батарейці, а пне́ума — до струму, що виходить з такої батарейки. Хоча обидва єврейські і обидва грецькі слова перекладаються українською як «сила», важливо пам’ятати, що в мовах оригіналу вони мають різне значення.

Роль у створенні. Бог Єгова створив матеріальний всесвіт за допомогою свого духу, або діючої сили. Про планету Земля на початкових стадіях її формування у Біблії сказано, що «над поверхнею вод ширяла Божа діюча сила [або «дух» (ру́ах)]» (Бт 1:2). В Псалмі 33:6 говориться: «Словом Єгови створені небеса, і духом уст його — все, що на них». Подібно до могутнього подиху, Божий дух може бути посланий, щоб вплинути на щось, навіть коли безпосередній контакт з об’єктом дії відсутній. (Пор. Вх 15:8, 10.) Тимчасом як людина для виготовлення чогось використовує силу своїх рук і пальців, Бог використовує свій дух. Тому цей дух також названо Божими «руками» або «пальцями». (Пор. Пс 8:3; 19:1; Мт 12:28 з Лк 11:20, прим.)

Сучасні вчені вважають, що матерія — це організована енергія, свого роду згустки енергії, і визнають, що «матерія може переходити в енергію, а енергія в матерію» (The World Book Encyclopedia. 1987. Vol. 13. P. 246). Знання про неосяжний Всесвіт, які відкрилися людині завдяки телескопам, дають лише часткове уявлення про те, наскільки невичерпним джерелом енергії володіє Бог Єгова. Пророк Ісая влучно написав: «Хто виміряв дух Єгови?» (Іс 40:12, 13, 25, 26).

Джерело життя і репродуктивної сили. Своїм існуванням Божому духу завдячують не тільки неживі творіння, але й усе живе, адже саме за допомогою свого духу Єгова створив перших істот, від яких пішли всі живі створіння, що існують сьогодні. (Пор. Йв 33:4; див. підзаголовок «Дихання; дихання життя; життєва сила» у цій статті.) Використавши свій святий дух, Єгова відновив репродуктивну здатність Авраама і Сарри, тому про Ісака сказано, що він був «народжений завдяки духу» (Гл 4:28, 29). Також за допомогою святого духу Бог переніс життя свого Сина з неба на землю, в утробу юдейської дівчини Марії (Мт 1:18, 20; Лк 1:35).

Дух діє на благо Божих служителів. Серед основних виявів дії Божого духу є передача інформації, роз’яснення та виявлення чогось. Тому Давид молився: «Навчи мене чинити твою волю, бо ти мій Бог. Дух твій добрий, нехай він веде мене по рівній землі» (Пс 143:10). А задовго до цього Йосип завдяки Божій допомозі зміг пояснити фараону його пророчі сни. Єгипетський правитель визнав, що на Йосипа впливав Божий дух (Бт 41:16, 25—39). Здатність духу проливати на щось світло особливо видно у випадку пророцтв. Як говорить апостол Петро, жодне пророцтво не походило від людського тлумачення якихось обставин чи подій і не було наслідком вродженої здатності пророків пояснювати їхнє значення або ж передбачати розвиток майбутніх подій. Радше ці чоловіки були «керовані святим духом», тобто Божа діюча сила давала їм знання, спонукувала їх до дій і керувала ними (2Пт 1:20, 21; 2См 23:2; Зх 7:12; Лк 1:67; 2:25—35; Дії 1:16; 28:25; див. ПРОРОК; ПРОРОЦТВО). Тому все натхнене Писання було «натхнене Богом»; цей вислів є перекладом грецького слова тео́пнеустос, яке утворене від слів «Бог» і «дихати» (2Тм 3:16). Дух керував пророками і передавав їм звістки по-різному. Іноді він посилав їм видіння або сни (Єз 37:1; Йл 2:28, 29; Об 4:1, 2; 17:3; 21:10), але в усіх випадках дух впливав на їхні розуми і серця, спонукуючи діяти згідно з Божим наміром (Дн 7:1; Дії 16:9, 10; Об 1:10, 11; див. НАТХНЕННЯ).

Отже, святий дух не лише відкриває і пояснює служителям Бога, в чому полягає його воля, але й наділяє їх силою діяти згідно з цією волею. Божий дух є рушійною силою, яка спонукує їх; наприклад, Марко пише, що дух «спонукав» Ісуса після хрещення піти в пустелю (Мр 1:12; пор. Лк 4:1). Люди можуть «палати» цим духом, наче «полум’ям» (1Фс 5:19; Дії 18:25; Рм 12:11), він може переповнювати їх, змушуючи до певних дій. (Пор. Йв 32:8, 18—20; 2Тм 1:6, 7.) Бог наповнює людей «силою свого духу», тобто дає їм силу за допомогою свого духу (Еф 3:16; пор. Мих 3:8). Проте вони не перебувають під впливом якогось несвідомого, мимовільного пориву, бо дух впливає на їхні розуми й серця і вони свідомо підкоряються діючій силі, яку отримують. Тому апостол Павло міг сказати стосовно християн, які отримали дар пророкувати, що вони «повинні контролювати дари духу» заради порядку у зборі (1Кр 14:31—33).

Дух діє по-різному. Подібно як завдяки електричному струму можна виконувати найрізноманітнішу роботу, завдяки дії Божого духу люди можуть здійснювати найрізноманітніші завдання (Іс 48:16; 61:1—3). Апостол Павло написав про дари духу: «Є різні дари, але дух той самий, різні види служіння, але Господь той самий, різні види діяльності, але Бог, який допомагає кожному виконувати все це, той самий. Проте дух виявляється в кожному для того, щоб приносити якусь користь» (1Кр 12:4—7).

Дух може наділити здібностями або підготувати до якоїсь роботи чи завдання. Хоча Бецалель і Оголіав, можливо, вже володіли різними ремеслами перед тим, як отримали доручення виготовити приладдя для святого намету та священицький одяг, Божий дух наповнив їх мудрістю, розумінням і знанням, щоб вони змогли все належно виконати. Він підсилив їхні природні здібності, збагатив їхні знання і наділив здатністю навчати інших (Вх 31:1—11; 35:30—35). Під натхненням, тобто під дією Божого духу, Давид отримав план майбутнього храму і тому зміг здійснити грандіозну підготовку до будівництва (1Хр 28:12).

Божий дух діяв на Мойсея і через нього. Завдяки йому Мойсей пророкував, виконував чуда, а також вів і судив народ; тим самим він став прообразом Ісуса Христа (Іс 63:11—13; Дії 3:20—23). Однак Мойсей був недосконалою людиною, і тягар обов’язків став для нього надто важким. Тому Бог взяв частину духу, що був на Мойсеєві, і дав 70 старійшинам, щоб вони допомагали йому нести цей тягар (Чс 11:11—17, 24—30). Дух також впливав на Давида — керував ним і готував до майбутнього правління вже відтоді, як Самуїл помазав його на царя (1См 16:13).

Ісус Навин, наступник Мойсея, був «сповнений духом мудрості». Але дух не наділив його здатністю пророкувати або виконувати чудеса в тій же мірі, що й Мойсея (Пв 34:9—12). Проте завдяки Божому духу Ісус Навин зміг очолити ізраїльтян у військовому поході, який увінчався завоюванням Ханаану. Подібно дух Єгови сходив на інших чоловіків і спонукував їх захищати Божий народ. Серед цих захисників були Отніїл, Гедеон, Їфтах, Самсон та інші (Сд 3:9, 10; 6:34; 11:29; 13:24, 25; 14:5, 6, 19; 15:14).

Божий дух спонукував людей сміливо і мужньо говорити ворогам правду, хоча через це вони навіть ризикували своїм життям (Мих 3:8).

Те, що Бог зливає святий дух на свій народ, свідчить про його прихильність і приносить благословення та процвітання (Єз 39:29; Іс 44:3, 4).

Суд і виконання вироків. Бог, послуговуючись своїм духом, судить окремих людей і цілі народи; також він виконує судові вироки — карає або нищить (Іс 30:27, 28; 59:18, 19). У таких випадках ру́ах можна влучно перекласти як «сильний подих»; наприклад, Єгова каже Ізраїлю, що «вижене його своїм сильним подихом [ру́ах]» (Іс 27:8). Коли Бог звертає на якусь людину свою увагу, його дух може досягнути її будь-де, щоб допомогти їй або ж покарати (Пс 139:7—12).

В Об’явлення 1:4 говориться про «сім духів» Бога, які перебувають перед його престолом. Після цього проголошується сім звісток, кожна з яких закінчується закликом: «Хто має вуха, нехай слухає, що́ дух говорить зборам» (Об 2:7, 11, 17, 29; 3:6, 13, 22). Згадані звістки містять вироки, що виявляють стан серця, і обіцянки винагородити за вірність. Ці «сім Божих духів» має Божий Син (Об 3:1). Про них сказано, що це «сім вогненних світильників» (Об 4:5) і сім очей заколеного ягняти, які «представляють сім Божих духів, посланих у всі кінці землі» (Об 5:6). В інших пророчих уривках число сім означає повноту (див. ЧИСЛО); очевидно, вислів «сім духів» вказує на те, що прославлений Ісус Христос, Ягня Боже, володіє здатністю все бачити, все розуміти і все виявляти, завдяки чому він може здійснювати перевірку всієї землі.

Боже Слово, наче «меч духу» (Еф 6:17, прим.), виявляє, якою людина є насправді, оскільки викриває її приховані риси і стан серця. Воно спонукує людину або зм’якшити своє серце і відгукнутись на Божу волю, записану в цьому Слові, або ж, навпаки, зробити серце ще черствішим і впертішим. (Пор. Єв 4:11—13; Іс 6:9, 10; 66:2, 5.) Тому реакція людини на Боже Слово є важливим показником того, який вирок вона отримає, а оскільки Божі слова завжди сповнюються, їхнє виконання можна порівняти до руйнівної дії вогню на солому або ковальського молота на скелю (Єр 23:28, 29). Ісус Христос — головний Божий Речник, «Слово Боже» — проголошує Божі судові вироки й уповноважений їх виконувати. Безсумнівно, саме це мається на увазі, коли говориться, що він знищить Божих ворогів «духом [діючою силою] своїх уст». (Пор. 2Фс 2:8; Іс 11:3, 4; Об 19:13—16, 21.)

Божий дух діє як «помічник» збору. Повернувшись на небо, Ісус, як і обіцяв, попросив Батька про святий дух, діючу Божу силу, й отримав владу використовувати його. У день П’ятидесятниці він «вилив цей дух» на вірних учнів і продовжує давати його тим, хто навертається через нього до Бога (Ів 14:16, 17, 26; 15:26; 16:7; Дії 1:4, 5; 2:1—4, 14—18, 32, 33, 38). Ісусові учні вже були охрещені у воді, а тепер усі вони «охрестились одним духом і стали одним тілом»: вони ніби були занурені, поміщені, в цей дух, подібно як шматок металу поміщають у магнітне поле, завдяки чому він набуває властивостей магніту (1Кр 12:12, 13; пор. Мр 1:8; Дії 1:5). Хоча очевидно, що Божий дух діяв на них і раніше, адже вони могли виганяти демонів (пор. Мт 12:28; Мр 3:14, 15), тепер він почав діяти на них значно сильніше і по-новому. (Пор. Ів 7:39.)

Ісус Христос, як Месіанський Цар, має «дух мудрості та розуміння, дух поради й могутності, дух знання і страху перед Єговою» (Іс 11:1, 2; 42:1—4; Мт 12:18—21). Завдяки цьому він завжди чинить праведно. Це видно, зокрема, в тому, як Ісус — призначений Богом Голова, Власник і Господь християнського збору — послуговується Божою діючою силою, або духом, керуючи цим збором (Кл 1:18; Юд 4). Цей дух, як «помічник», дав християнам глибше розуміння наміру і волі Бога та відкрив значення його пророчого Слова (1Кр 2:10—16; Кл 1:9, 10; Єв 9:8—10). Він наділив їх силою бути свідками по всій землі (Лк 24:49; Дії 1:8; Еф 3:5, 6). Крім того, вони отримали дари духу, завдяки яким могли говорити різними мовами, пророкувати, зціляти і робити інші діла. Це сприяло проголошенню доброї новини і підтверджувало, що вони одержали своє доручення від Бога й мають його підтримку (Рм 15:18, 19; 1Кр 12:4—11; 14:1, 2, 12—16; пор. Іс 59:21; див. ДАРИ ВІД БОГА, Дари духу).

Будучи Наглядачем збору, Ісус використовував дух, коли давав керівництво, наприклад стосовно того, хто буде виконувати особливі обов’язки, служити наглядачем, навчати і «виправляти» збір (Дії 13:2—4; 20:28; Еф 4:11, 12). Він вказував їм, де зосереджувати свою проповідницьку діяльність, а які території обминати (Дії 16:6—10; 20:22), допомагав вміло писати «лист[и] Христа... духом живого Бога, не на кам’яних таблицях, а на тілесних — на самих серцях» (2Кр 3:2, 3; 1Фс 1:5). Як Ісус і обіцяв, дух нагадував їм його слова, стимулював їхні розуми і давав сміливості свідчити навіть перед правителями. (Пор. Мт 10:18—20; Ів 14:26; Дії 4:5—8, 13, 31; 6:8—10.)

З християн, як із «живого каміння», на Христі будувався духовний храм, в якому мали приносити «духовні жертви» (1Пт 2:4—6; Рм 15:15, 16), співати духовні пісні (Еф 5:18, 19) і в якому мав перебувати Бог своїм духом (1Кр 3:16; 6:19, 20; Еф 2:20—22; пор. Ог 2:5). Божий дух — потужна єднальна сила, і, коли християни дозволяли йому безперешкодно впливати на них, він об’єднував їх узами миру й любові та допомагав залишатися відданими Богові, його Сину й одне одному (Еф 4:3—6; 1Ів 3:23, 24; 4:12, 13; пор. 1Хр 12:18). Дух не робив християн здібними ремісниками, як Бецалеля та інших, котрі виготовляли матеріальні речі. Натомість він робив їх придатними для духовних справ: допомагав навчати, давати керівництво і поради, а також служити пастирями. Прикрасою духовного храму, збудованого з них, мав бути чудовий плід Божого духу — «любов, радість, мир, терпеливість, доброта, великодушність, віра» та подібні риси, і цей плід був явним доказом того, що дух Бога перебував серед них і діяв на них (Гл 5:22, 23; пор. Лк 10:21; Рм 14:17). Завдяки цьому в зборі панував порядок і належним чином здійснювалось керівництво (Гл 5:24—26; 6:1; Дії 6:1—7; пор. Єз 36:26, 27). Християни підкорялися «закону духу» — силі, яка допомагала їм поводитись праведно й уникати вчинків, притаманних грішній плоті (Рм 8:2; Гл 5:16—21; Юд 19—21). Вони покладалися на Божий дух, а не на свої здібності чи походження (1Кр 2:1—5; Еф 3:14—17; Флп 3:1—8).

Коли виникали якісь запитання, святий дух допомагав прийняти рішення. Так було з питанням про обрізання, яке обговорювала рада апостолів і старійшин в Єрусалимі. Петро розповів, що необрізані люди з інших народів отримали дух; Павло і Варнава розказали, як святий дух діяв під час їхнього служіння серед таких людей; а Яків згадав — безумовно, завдяки святому духу — уривок з пророцтва Амоса, в якому передрікалося, що люди з інших народів називатимуться Божим ім’ям. Отже, Божий дух чітко вказував в одному напрямку. Рада апостолів і старійшин розуміла це, тому прийняла відповідне рішення і повідомила про нього у своєму листі до зборів: «Святий дух і ми самі вважаємо доречним не накладати на вас додаткових тягарів, крім того, що необхідне» (Дії 15:1—29).

Помазання, народження і духовне життя. Так само як Бог помазав Ісуса святим духом під час хрещення (Мр 1:10; Лк 3:22; 4:18; Дії 10:38), він помазав і Ісусових учнів. Це помазання духом було для них «знаком» небесної спадщини, до якої вони були покликані (2Кр 1:21, 22; 5:1, 5; Еф 1:13, 14); дух свідчив їм, що вони народжені Богом, аби бути його синами, і що вони стануть духовними істотами й житимуть у небі (Ів 3:5—8; Рм 8:14—17, 23; Тит 3:5; Єв 6:4, 5). «Бог своїм духом [їх] обмив, освятив і визнав праведними в ім’я Господа Ісуса Христа»; завдяки цьому ж духу Ісус зміг принести викупну жертву і стати Божим первосвящеником (1Кр 6:11; 2Фс 2:13; Єв 9:14; 1Пт 1:1, 2).

Оскільки помазані духом послідовники Ісуса мали небесне покликання і спадщину в небі, вони вели духовне життя, хоча все ще залишалися недосконалими людьми з плоті й крові. Саме це, очевидно, мав на увазі апостол, коли протиставляв земних батьків Богу Єгові, «Батькові, який дає нам духовне життя [букв. «Батькові духів»]» (Єв 12:9; пор. 12:23). Як співспадкоємці Христа, вони воскреснуть в духовних тілах і носитимуть його небесний образ. Тому на землі вони повинні бути з ним «одним у дусі» — тобто жити в єдності зі своїм Головою — і не піддаватися власним бажанням чи аморальним схильностям своєї плоті, бо інакше вони можуть стати «одним тілом» з повією (1Кр 6:15—18; 15:44—49; Рм 8:5—17).

Як отримати і не втратити Божий дух. Святий дух — це дар від Бога, який він охоче дає тим, хто прагне його і щиро просить про нього (Дії 2:38; Лк 11:9—13). Головною вимогою є правильний стан серця (Дії 15:8), але дуже важливо також набувати знань і дотримуватись Божих вимог. (Пор. Дії 5:32; 19:2—6.) Отримавши Божий дух, християнин має пильнувати, щоб не засмучувати його своїм легковажним ставленням (Еф 4:30; пор. Іс 63:10): він не повинен йти всупереч його вказівкам, ставити перед собою не ті цілі, до яких заохочує дух, чи відкидати натхнене Боже Слово і записані в ньому поради (Дії 7:51—53; 1Фс 4:8; пор. Іс 30:1, 2). Поводячись лицемірно, людина немовби намагається «сказати неправду святому духові», за допомогою якого Христос керує збором, але тих, хто таким чином «випробову[є]» силу цього духу, чекає лихо (Дії 5:1—11; пор. Рм 9:1). Якщо дія духу очевидна, але людина все одно свідомо протистоїть йому або бунтується проти нього, то за таку зневагу вона може стати винною у непростимому гріху (Мт 12:31, 32; Мр 3:29, 30; пор. Єв 10:26—31).

Дихання; дихання життя; життєва сила. Згідно з розповіддю про створення людини, Бог сформував її із земного пороху, а тоді «вдихнув [форма слова нафа́х] їй у ніздрі дихання [форма слова нешама́] життя — і стала людина живим створінням [форма слова не́феш]» (Бт 2:7; див. ДУША). Слово не́феш можна буквально перекласти як «той, що дихає», тобто «створіння, що дихає» — чи то людина, чи тварина. Під нешама́, по суті, мається на увазі «те [або істота], що дихає», тож це слово використовується як синонім до не́феш, «душа». (Пор. Пв 20:16; ІсН 10:39, 40; 11:11; 1Цр 15:29; див. також прим.) Слово нешама́ використовується в Буття 2:7, де описано, як Бог оживив тіло Адама і той став «живим створінням». Однак інші уривки показують, що Адам не просто почав дихати, тобто вдихати і видихати повітря. Наприклад, у вірші, де говориться про знищення в Потопі всіх людей і тварин, які не були в ковчезі, сказано: «На суші померло все, в чиїх ніздрях було дихання [форма слова нешама́] духу [ру́ах] життя» (Бт 7:22, прим.). Отже, нешама́ безпосередньо пов’язане з ру́ах, під яким у цьому випадку мається на увазі дух, або життєва сила, що діє в усіх живих створіннях — і людях, і тваринах.

В одному словнику зазначається: «Виявити дихання можна лише завдяки руху [наприклад, руху грудей чи ніздрів], і воно є ознакою, умовою та символом життя, яке, схоже, має особливий зв’язок із диханням» (Theological Dictionary of the New Testament. Vol.  VI. P. 336). Відповідно, нешама́, або «дихання», є водночас наслідком ру́ах, або життєвої сили, і головною умовою підтримки цієї сили в живих створіннях. Приміром, згідно з науковими дослідженнями, життя присутнє в кожній зі ста трильйонів клітин тіла і, хоча щохвилини мільярди клітин помирають, замість них постійно утворюються нові. Життєва сила, що діє в усіх живих клітинах, залежить від кисню, який потрапляє в тіло під час дихання і переноситься до клітин по кровоносній системі. Без кисню деякі клітини гинуть вже за кілька хвилин, інші — трохи пізніше. Людина зможе пережити кількахвилинну зупинку дихання, але коли в її клітинах не залишиться життєвої сили, то вона помре, і ніхто з людей не зможе повернути її до життя. В Єврейських Писаннях, натхнених самим Творцем людини, слово ру́ах, очевидно, використовується для позначення цієї сили, яка є самим життям, а слово нешама́ — для позначення дихання, яке його підтримує.

Оскільки дихання так тісно пов’язане з життям, у багатьох віршах нешама́ і ру́ах вживаються паралельно. Йов постановив уникати неправедності, доки в ньому буде «дихання [форма слова нешама́]» і в його ніздрях — «дух [веру́ах] від Бога» (Йв 27:3—5). Елігу промовив: «Якщо [Бог] забере до себе їхній дух [форма слова ру́ах] і дихання [форма слова нешама́], то всі люди загинуть [або «видихнуть»] і всі вони повернуться в порох» (Йв 34:14, 15). Подібно в Псалмі 104:29 про земних створінь — людей і тварин — говориться, що, коли Бог забирає «у них дух, вони гинуть і повертаються в порох». А в Ісаї 42:5 сказано, що Єгова — той, «хто створив землю і дарує все, що на ній, хто дає дихання людям, що живуть на ній, і дух тим, хто по ній ходить». Дихання (нешама́) підтримує їхнє існування; дух (ру́ах) живить енергією і є життєвою силою, завдяки якій люди рухаються, ходять і взагалі живуть. (Пор. Дії 17:28.) Вони зовсім не такі, як рукотворні ідоли, в яких немає ні життя, ні дихання (Пс 135:15, 17; Єр 10:14; 51:17; Ав 2:19).

Хоча нешама́ (дихання) і ру́ах (дух; діюча сила; життєва сила) іноді вживаються як синоніми, їхні значення не ідентичні. У деяких випадках «дух», або ру́ах, вживається у значенні дихання (нешама́), але це, можливо, пов’язане з тим, що дихання є основною видимою ознакою присутності життєвої сили в тілі (Йв 9:18; 19:17; 27:3).

В Єзекіїля 37:1—10 описується видіння про символічну долину, повну сухих кісток. Кістки стали зближуватись одна до одної, на них з’явилися сухожилля, наросло тіло, і вони вкрилися шкірою, «але дихання [веру́ах] в них не було». Єзекіїль отримав наказ: «Пророкуй вітру [гару́ах]. Пророкуй і скажи йому: “Так говорить Всевладний Господь Єгова: «Вітре, прийди з чотирьох сторін [букв. «вітрів», форма слова ру́ах] і повій на цих вбитих, щоб вони ожили»”». Згадка про чотири вітри вказує на те, що під ру́ах тут мається на увазі саме вітер, а не щось інше. Однак коли цей «вітер», який, по суті, є звичайним рухом повітря, потрапив у ніздрі вбитих, представлених у видінні, то став «диханням», яке теж є рухом повітря. Тому в 10-му вірші точнішим перекладом слова ру́ах є саме «дихання», а не «дух» чи «життєва сила». Єзекіїль побачив, що мертві тіла почали дихати, хоч і не бачив життєвої сили, або духу, яка їх оживила. Як показують вірші 11—14, це видіння образною мовою описувало духовне (не фізичне) відродження народу Ізраїля, який певний час був духовно мертвим, бо перебував у вавилонському вигнанні. Фізично ізраїльтяни і так дихали й були живими, тому в 14-му вірші логічно перекласти слово ру́ах як «дух». Єгова сказав, що дасть своїм служителям «свій дух», і вони духовно оживуть.

Подібне символічне видіння представлено в 11-му розділі книги Об’явлення, де зображено «двох свідків». Їх убили, а їхні трупи лишили лежати на вулиці три з половиною дні. Потім «в них увійшов дух [або «дихання», пне́ума] життя від Бога, і вони встали на ноги» (Об 11:1—11). У цьому видінні, як і в попередньому, на прикладі фізичного відновлення показано, як відбувається духовне. Також з нього видно, що грецьке слово пне́ума, подібно до єврейського ру́ах, може представляти життєдайну силу від Бога — силу, що оживляє людину. В Листі Якова слушно говориться: «Тіло без духу [пне́уматос] мертве» (Як 2:26, Int).

Отож, коли Бог створив Адама в Едемі і вдихнув йому в ніздрі «дихання [форма слова нешама́] життя», він, очевидно, не лише наповнив Адамові легені повітрям, а й оживив усі клітини його тіла за допомогою життєвої сили, або духу (ру́ах) (Бт 2:7; пор. Пс 104:30; Дії 17:25).

Ця життєва сила передається дітям від батьків під час зачаття. Однак Першоджерелом життя був Єгова, і саме він наділив людей дітородною здатністю. Тому, хоча людина отримала життя не безпосередньо від нього, а через батьків, можна сказати, що вона завдячує своїм життям Богові. (Пор. Йв 10:9—12; Пс 139:13—16; Ек 11:5.)

Життєва сила, або дух, не є особою. Як уже зазначалося, з Біблії видно, що ру́ах, тобто життєву силу, мають не лише люди, але й тварини (Бт 6:17; 7:15, 22). В Екклезіаста 3:18—22 показано, що люди помирають так само, як і тварини, бо «в усіх той самий дух [веру́ах]», і «людина не має переваги над тваринами» в тому розумінні, що всі наділені однаковою життєвою силою. Тож, коли під «духом» мається на увазі життєва сила (ру́ах), мова, безсумнівно, йде про щось безособове. Цей «дух» можна порівняти до іншої невидимої сили, електричного струму, завдяки якому працює різна техніка: кухонна плита віддає тепло, вентилятор створює потік повітря, комп’ютер розв’язує задачі, а телевізор показує зображення і відтворює голоси та звуки. При цьому струм ніколи не набуває властивостей пристроїв, в яких діє.

Тому в Псалмі 146:3, 4 про «сина людського» говориться: «Виходить дух [форма слова ру́ах] його, і він повертається в землю, того ж дня його задуми гинуть». Дух, або життєва сила, що діяв у клітинах людського тіла, не зберігає жодних властивостей тих клітин, у тому числі клітин мозку, які беруть участь у розумових процесах. Якби цей дух (ру́ах; пне́ума) не був безособовим, це означало б, що, поки двоє хлопчиків, яких воскресили пророки Ілля та Єлисей, були мертві, їхня свідомість продовжувала десь існувати. Те саме стосується Лазаря, який воскрес через чотири дні після смерті (1Цр 17:17—23; 2Цр 4:32—37; Ів 11:38—44). Якби так було, то вони, звісно ж, пам’ятали б, що з ними відбувалося в той період, і після воскресіння розповіли б про це. Але в Біблії таких розповідей немає. Тож, коли людина вмирає і життєва сила, або дух, перестає діяти в її клітинах, особистість тієї людини не зберігається в її життєвій силі.

В Екклезіаста 12:7 сказано, що після смерті тіло людини знову стане порохом, «а дух повернеться до правдивого Бога, який його дав». Сама людина ніколи не була на небі, тому те, що «повернеться» до Бога,— це її життєва сила.

Оскільки життєва сила, або дух, людини (як і тварини) — безособова, Давидові слова: «У твою руку ввіряю свій дух», записані в Псалмі 31:5 і процитовані Ісусом перед смертю (Лк 23:46), були, очевидно, проханням, щоб Бог просто охороняв цю життєву силу. (Пор. Дії 7:59.) При цьому необов’язково, щоб якась сила буквально переносилась з нашої планети на небо до Бога. Наприклад, Біблія каже, що Бог «відчув приємні пахощі» від цілопалення тваринної жертви, хоча вони, безумовно, не виходили за межі земної атмосфери (Бт 8:20, 21). Так само Бог може забрати, або прийняти, ввірений йому дух, тобто життєву силу, в переносному сенсі, і ця сила не мусить буквально переноситися з землі на небо (Йв 34:14; Лк 23:46). Тож коли хтось ввіряє свій дух Богові, це, очевидно, означає, що він вірить у те, що в майбутньому, під час воскресіння, Бог відновить його життєву силу. (Пор. Чс 16:22; 27:16; Йв 12:10; Пс 104:29, 30.)

Умонастрій. Також слова ру́ах і пне́ума можуть означати силу, яка спонукує людину виявляти певне мислення, емоції або вдаватися до якихось дій чи поведінки. Хоча ця сила невидима, наслідки її дії видимі. Таке значення єврейського і грецького слів, що перекладаються як «дух» і тісно пов’язані з диханням і рухом повітря, відображене в багатьох висловах української мови. Наприклад, є вислови «вітряна людина», «спокійний дух», «бунтівний дух», «сильний духом» або «не в дусі». «Зламати чийсь дух» означає знеохотити людину, знесилити її морально. Стосовно настрою, який панує в певній групі, можуть казати, що «відчувається піднесений дух» або «панує гнітюча атмосфера». Також іноді говорять, що в країні віє «вітер перемін». Усі ці вислови передають думку про невидиму спонукальну силу, яка підштовхує людей до певних слів і вчинків.

Подібно Біблія каже, що Ісак і Ревека відчували «гіркоту духу» через хетянок, з якими одружився Ісав (Бт 26:34, 35, прим.), і що через свій сумний дух Ахав нічого не хотів їсти (1Цр 21:5, прим.). Під впливом «ревнощів», або буквально «духу ревнощів», чоловік міг засумніватися у вірності дружини і навіть звинуватити її у зраді (Чс 5:14, 30).

Те, що під словом «дух» іноді мається на увазі сила, яка спонукує і підштовхує до якихось учинків або слів, видно також з Числа 27:18, де сказано, що Ісус Навин виявляв «належний дух», і з Числа 14:24, де говориться, що Калев мав «зовсім інший дух», ніж більшість ізраїльтян, яких знеохотила розповідь десятьох розвідників. Ілля служив Єгові з великим завзяттям та рішучістю, і Єлисей, його наступник, хотів, щоб на ньому була подвійна частка духу Іллі (2Цр 2:9, 15). Іван Хреститель виявляв таку ж рішучість і завзяття, як Ілля, що дуже впливало на його слухачів; тому говориться, що Іван ішов «з духом та силою Іллі» (Лк 1:17). Соломонові багатства та мудрість настільки вразили царицю Шеви, що «в неї просто перехопило подих [букв. «у ній не стало духу»]» (1Цр 10:4, 5, прим.). Дух людини можна до чогось спонукати (див. прим. до 1Хр 5:26; Езд 1:1, 5; Ог 1:14; пор. Ек 10:4), він може тривожитися, непокоїтись, кипіти (Бт 41:8, прим.; Дн 2:1, 3, прим.; Дії 17:16), заспокоюватися (Сд 8:3, прим.), відчувати скорботу, омлівати (Йв 7:11; Пс 142:2, 3; пор. Ів 11:33, прим.; 13:21, прим.); також можна піднестися духом, оживити чи відсвіжити чийсь дух (Бт 45:27, 28; Іс 57:15, 16; 1Кр 16:17, 18; 2Кр 7:13).

Серце і дух. Дух неодноразово згадується разом із серцем, що вказує на тісний зв’язок між цими двома поняттями. Як видно з Біблії, символічне серце може думати й мати спонуки і нерозривно пов’язане з емоціями та почуттями (див. СЕРЦЕ), тому воно, безсумнівно, відіграє важливу роль у тому, який дух виявляє людина (який спосіб мислення вона має). У Вихід 35:21 серце і дух згадуються паралельно; там говориться, що «всі, хто мав охочий дух і кого спонукало серце» принесли пожертви на виготовлення святого намету. Коли ханаанці почули про могутні діла, які Єгова чинив заради Ізраїля, їхні «серця розтанули» і в них більше «не піднімався дух», тобто в них вже не було жодного бажання йти проти ізраїльського війська. (Див. прим. до ІсН 2:11; 5:1; пор. Єз 21:7.) У Біблії згадуються «сердечний біль» і «зламаний дух» (Іс 65:14), а також подібні вислови. (Пор. Пс 34:18; 143:4, 7, прим.; Пр 15:13.) На мислення людини дуже впливає її дух, тобто спонукальна сила; очевидно, саме тому Павло закликав християн в Ефесі: «І далі працюйте над тим, щоб мислити по-новому [або «обновлюйте силу (форма слова пне́ума), яка керує вашим мисленням»], а також одягніться в нову особистість, що створена за Божою волею та віддзеркалює справжню праведність і відданість» (Еф 4:23, прим.; 4:24).

У Біблії наголошується на тому, як важливо контролювати свій дух. «Людина, яка не панує над собою [або «не має стриму для свого духу»],— наче зруйноване місто без муру» (Пр 25:28, прим.). Той, хто піддається на провокацію, може повестися безглуздо і вилити «усі свої почуття [букв. «дух»]», а от «мудрий панує над ними, зберігаючи спокій» (Пр 29:11, прим.; пор. Пр 14:29, 30). Одного разу, коли ізраїльтяни роздратували «дух» Мойсея, він втратив самовладання і «говорив необдумано», через що й постраждав (Пс 106:32, 33, прим.). «Негнівлива людина могутніша від силача, і той, хто панує над собою [букв. «панує над своїм духом»], сильніший від завойовника міста» (Пр 16:32, прим.). Щоб бути такою людиною, потрібне смирення (Пр 16:18, 19, прим.; Ек 7:8, 9); «хто має покірний дух, той отримає славу» (Пр 29:23). Той, хто має знання і розважливість, зберігає «холодний дух», тобто спокій, і контролює свою мову. (Див. прим. до Пр 17:27; 15:4.) «Єгова перевіряє спонуки [букв. «духи»]» і судить тих, хто не пильнує «свій дух» (Пр 16:2, прим.; Мл 2:14—16).

Дух, який виявляє група людей. Певний дух, або умонастрій, може мати не лише окрема людина, але й ціла група (Гл 6:18; 1Фс 5:23). Християнський збір повинен був підтримувати єдність духу і віддзеркалювати дух свого Голови, Христа Ісуса (2Кр 11:4; Флп 1:27; пор. 2Кр 12:18; Флп 2:19—21).

Павло протиставив «дух світу» Божому духу (1Кр 2:12). Перебуваючи у владі Божого Противника (1Ів 5:19), світ виявляє дух потурання грішній плоті, або дух егоїзму, що веде до ворожнечі з Богом (Еф 2:1—3; Як 4:5). Подібно як це було в невірному Ізраїлі, нечисті спонуки світу сприяють ідолопоклонству та розпусті, чи то буквальній, чи духовній (Ос 4:12, 13; 5:4; Зх 13:2; пор. 2Кр 7:1).