Филимон і Онисим. Об’єднані християнським братством

ОДНЕ з послань апостола Павла, написане під божественним натхненням, стосується делікатної проблеми між двома чоловіками. Одного з них звали Филимоном, а іншого — Онисимом. Хто були ці чоловіки? Чому Павло зацікавився їхньою справою?

Филимон, адресат листа, жив у Малій Азії в Колосах. На відміну від багатьох християн цієї місцевості, Филимон був знайомий з Павлом особисто, оскільки прийняв добру новину від самого апостола (Колосян 1:1; 2:1). Павло знав його як ‘улюбленого співробітника’. Филимон був прикладом віри й любові. Він виявляв гостинність своїм християнським братам і служив їм джерелом підбадьорення. Филимон швидше за все також належав до заможних людей, бо мав великий дім, в якому збирався місцевий збір. Дехто вважає, що Апфія та Архип, двоє інших осіб, до яких Павло звертається у своєму посланні, були дружиною і сином Филимона. Мав він теж принаймні одного слугу — Онисима (Филимона 1, 2, 5, 7, 19б, 22).

Втікач у Римі

У Святому Письмі не говориться, чому Онисим перебував більш як за 1400 кілометрів від свого дому в товаристві Павла. Звідти, з Рима, апостол і написав у 61 році н. е. листа до Филимона. Павло сказав йому: «Коли ж він [Онисим] чим скривдив тебе або винен тобі,— полічи це мені» (Филимона 18). З цих слів видно, що Онисим чимось завинив перед своїм господарем, Филимоном. Павло написав листа з метою примирити тих двох чоловіків.

Існує думка, що Онисим обікрав Филимона, аби здобути гроші для втечі до Рима. Там він мав намір загубитися серед міського натовпуa. У греко-римському світі втікачі були основною проблемою не лише для власників рабів, але й для охоронців порядку. Кажуть, що навіть Рим «зажив собі слави притулку» рабів-утікачів.

Як Павло зустрівся з Онисимом? Біблія нічого не говорить нам про це. Коли минулося перше захоплення свободою, Онисим, мабуть, зрозумів, що він у дуже небезпечній ситуації. У Римі за рабами-втікачами полювали спеціальні загони, оскільки втеча раба вважалась за стародавнім законом найбільшим злочином. Ґергард Фрідрих говорить, що «пійманим рабам-утікачам випалювали на чолах клеймо. Часто їх піддавали тортурам... кидали до звірів у цирк або розпинали, щоб відбити охоту в інших рабів наслідувати їхній приклад». Фрідрих припускає, що, можливо, Онисим, розтративши крадені гроші й не знайшовши собі ані сховку, ані роботи, попросив Павла, про котрого чув у домі Филимона, аби той заступився й поклопотався за нього.

Інші вважають, що Онисим спеціально втік до одного з друзів Филимона, сподіваючись через нього отримати прощення свого господаря, котрий справедливо розгнівався на раба з якихось інших причин. Історичні джерела виявляють, що «раби, потрапивши в біду, часто вдавалися до таких дій». Якщо так, каже вчений Браєн Рапске, тоді Онисим украв «найімовірніше задля того, щоб якось дістатися до свого посередника, Павла, а не для втечі» до Рима.

Павлова допомога

Хоч би з яких причин утік Онисим, він, очевидно, звернувся до Павла за допомогою, щоб помиритися зі своїм розгніваним господарем. Однак зробити це було нелегко для Павла. Перед ним стояв колишній невіруючий раб, що тепер через втечу мав проблеми із законом. Чи повинен апостол спробувати допомогти йому, вмовляючи свого християнського друга не використовувати його законного права як слід покарати злочинця? Що мав робити Павло?

Очевидно, коли Павло писав до Филимона, втікач уже пробув з апостолом достатньо часу, аби той міг сказати, що Онисим став «улюбленим братом» (Колосян 4:9). «Благаю тебе про сина свого, про Онисима, що його породив я в кайданах своїх»,— написав Павло про свої особисті духовні стосунки з Онисимом. Такої розв’язки Филимон, мабуть, не сподівався. Апостол говорив, що раб, який був колись «непотрібний», повертається до нього християнським братом. Тепер Онисим стане «корисний», або «потрібний», і житиме згідно зі значенням свого ім’я (Филимона 1, 10—12).

Онисим виявився дуже потрібним для ув’язненого апостола. Павло навіть залишив би його в себе, але, крім того що він порушував би цим закон, він би ще й зазіхав на права Филимона (Филимона 13, 14). В іншому посланні, написаному приблизно того ж часу зборові, що збирався у домі Филимона, Павло називає Онисима «вірним та улюбленим братом, який з-поміж вас». А це вказує на те, що Онисим уже довів, що гідний довір’я (Колосян 4:7—9)b.

Павло не наказував Филимонові, а просив його прийняти Онисима приязно. Він також не користувався своєю апостольською владою, щоб змусити Филимона звільнити цього раба. Через їхню дружбу й взаємну любов Павло був певен, що Филимон ‘зробив би і більше’, ніж він просить (Филимона 21). Що могло означати «і більше», залишається невизначеним, бо лише Филимон мав право вирішити, як бути далі з Онисимом. Дехто бачить тут невисловлене вголос прохання Павла «відіслати [втікача] назад, щоб він і далі допомагав Павлові, як уже робив це».

Чи Филимон відгукнувся на Павлову просьбу щодо Онисима? У цьому можна не сумніватись, хоча тим самим Филимон міг розсердити інших колоських рабовласників. А ті, напевно, бажали б, щоб Онисим був покараний за всіма правилами, бо тоді їхнім власним рабам відпала б охота наслідувати його приклад.

Онисим — нова людина

У кожному разі Онисим повернувся в Колоси іншою людиною. Добра новина змінила його думки, і він, безперечно, став вірним членом християнського збору того міста. Святе Письмо нічого не говорить про те, чи Филимон зрештою подарував йому свободу. Але з духовного погляду цей колишній утікач був тепер вільним. (Порівняйте 1 Коринтян 7:22). Подібні зміни відбуваються й сьогодні. Коли люди застосовують біблійні принципи у своєму житті, їхні обставини й особистості змінюються. Ті, що колись були непотрібні для суспільства, стають взірцевими громадянамиc.

Як же змінило людину навернення на правдиву віру! Тимчасом як колишній Онисим, можливо, вважався «непотрібний» для Филимона, новий Онисим, безсумнівно, жив згідно зі своїм ім’ям — як «корисна» особа. А те, що Филимон і Онисим стали об’єднані християнським братством, було, звичайно, ще одним великим благословенням.

[Примітки]

[Рамка на сторінці 30]

Раби під римським законом

Під римським законодавством, що діяло у першому столітті н. е., життя раба повністю залежало від примх, пристрастей і вдачі його пана. За словами коментатора Ґергарда Фрідриха, «в реальному житті та за законами раб не був особою, але річчю, якою його власник міг вільно розпоряджатися... До [нього] ставилися так само, як до домашніх тварин чи знарядь праці, й [він] не мав жодних громадянських прав». Коли з рабом поводились несправедливо, він не мав права просити захисту в органів правосуддя. Зазвичай він мусив лише виконувати накази свого пана. Розгніваний господар міг покарати раба як хотів. Навіть за найменшу провину пан міг покарати раба на смерть*.

Невільниками володіли не лише багаті (у них їх деколи було по кілька сотень), але й відносно незаможні родини, які могли мати двох або трьох рабів. «Домашні раби займалися найрізноманітнішою роботою,— каже вчений Джон Барклей.— Вони були воротарями, куховарили, прислуговували за столом, прибирали, бавили й годували дітей, служили гінцями та камердинерами, крім того, у більших і багатших домах завжди були раби, які займалися особливою роботою... По суті справи, умови життя домашніх рабів дуже залежали від вдачі їхнього пана, а тут уже як пощастить: коли господар був жорстоким, життя невільників перетворювалося в нескінченні жахливі страждання, але за доброго й великодушного пана рабам велося непогано й майбутнє не так їх лякало. Класична література містить усім відомі приклади жорстокого поводження панів, але можна в ній також знайти і достатньо свідчень про теплі стосунки між деякими господарями та їхніми рабами».

*Стосовно ситуації рабів у давнину серед Божого народу дивіться працю «Проникливість у суть Святого Письма» (англ.), опубліковану Товариством Вартової башти, том 2, сторінки 977—979.