Життєпис

Щасливе життя попри душевний біль

РОЗПОВІЛА ОДРІ ГАЙД

Коли я оглядаюсь на понад 63 роки повночасного служіння, 59 з яких присвячено служінню у всесвітньому центрі Свідків Єгови, можу з певністю сказати, що маю щасливе життя. Так, я щаслива, хоча біль і пронизував душу, коли мій перший чоловік повільно помирав від раку, а потім другий чоловік терпів від страшної хвороби Альцгаймера. Дозвольте розповісти, як попри ці нещастя я зберегла в серці радість.

МОЄ дитинство пройшло на фермі поблизу містечка Гакстен, що в преріях на північному сході Колорадо, неподалік від кордону зі штатом Небраска. Батьків звали Орілл і Ніна Мок. Нас, дітей, було шестеро, а я була п’ятою дитиною. Рассел, Вейн, Клара і Ардіс народились у 1913—1920 роках, 1921 року з’явилася на світ я, а Кертіс народився 1925 року.

У 1913 році мама стала Дослідником Біблії, як тоді називалися Свідки Єгови. З часом всі у нашій сім’ї стали Свідками.

Благотворне життя у преріях

Батько любив різні новинки, тому в усіх наших спорудах на фермі було електричне світло — велика рідкість у ті часи. Але господарство ми мали звичайне: тримали курей і корів, тож у домі були свої яйця, молоко, вершки і масло. Ми орали кіньми землю, вирощували полуницю, картоплю, пшеницю і кукурудзу.

Батько був переконаний, що всі діти мають навчитися працювати. Тож я ще не ходила до школи, а вже працювала в полі. Пам’ятаю, як спекотними літніми днями прополювала довгі грядки на городі. «Чи я дійду колись до кінця?» — думала я не раз. Піт котився градом, бджоли жалили мене. Часом мені ставало шкода себе, бо інші діти не працювали так, як ми. Але тепер, згадуючи дитинство, я вдячна батькам за те, що вони привчили мене до роботи.

Кожен з нас, дітлахів, мав свою роботу. Ардіс доїла корів ліпше за мене, тому мені доручали вигрібати гній зі стайні. Але був час і побавитись, тоді ми грали в різні ігри. Ми з Ардіс грали в софтбол у місцевій команді. Я подавала м’яч або займала третю базу, а Ардіс — першу.

Які гарні ясні ночі в преріях! Зоряні небеса нагадували мені про нашого Творця, Бога Єгову. Ще дитиною я пригадувала Псалом 147:4, в якому говориться: «Вираховує Він [Єгова] число зорям, і кожній із них дає ймення». Не раз такими ясними ночами до мене підходив наш собака Джадж і клав мені на коліна свою голову. А ще я частенько сідала після обіду на ґанку і милувалась, як зелена пшениця вигинається під вітром і відливає сріблом у сонячних променях.

Чудовий приклад мами

Моя мама була дуже хорошою дружиною. Вона вчила нас поважати батька, і йому завжди належала головна роль у сім’ї. В 1939 році тато став Свідком Єгови. Хоча він не давав нам попуску в роботі і нікого не розпещував, ми знали, що батько любить нас. Узимку він запрягав коней і не раз катав нас на санях по іскристому снігу. Скільки було радості!

Однак саме мама прищепила нам любов до Бога і повагу до Біблії. Від неї ми дізналися, що Боже ім’я — Єгова і що він — Джерело життя (Псалом 36:10; 83:19). Ми розуміли, що він дав нам настанови не для того, щоб позбавити радощів життя, а для нашої ж користі (Ісаї 48:17). Мама постійно нагадувала нам про те, що належить брати участь в особливій діяльності. Ми взнали, що Ісус сказав своїм послідовникам: «Проповідана буде ця Євангелія Царства по цілому світові, на свідоцтво народам усім. І тоді прийде кінець!» (Матвія 24:14).

Коли я, ще маленька, приходила зі школи, а мами вдома не було, я йшла її шукати. Одного разу, мені тоді було шість-сім років, я знайшла маму в стайні. І тут почалася злива. Ми з мамою були в сіннику, під дахом, і я запитала, чи це Бог знову навів Потоп. Мама заспокоїла мене, сказавши, що Бог пообіцяв уже ніколи не губити землю Потопом. З дитячих років пам’ятаю теж, як бігала у підземну схованку, щоб перебути там черговий торнадо.

Ще до мого народження мама брала участь у проповідуванні. У нашому домі проходили зустрічі групи, в якій усі мали надію жити з Христом у небі. Мамі було нелегко проповідувати від дому до дому, але її любов до Бога перемагала страх. Вона залишилась вірною до смерті і померла у 84 роки 24 листопада 1969 року. «Мамусю, ти йдеш у небо до тих, кого знаєш»,— прошепотіла я їй. Як добре, що я могла бути поряд з мамою перед її смертю і виразити впевненість у її майбутньому! Вона тихо відповіла: «Доню моя хороша».

Починаємо проповідувати

У 1939 році Рассел став піонером, як називаються повночасні проповідники Свідків Єгови. Він служив у штатах Оклахома і Небраска, аж поки 1944 року його запросили у всесвітній центр Свідків Єгови (Бетель) у Брукліні (Нью-Йорк). Я почала піонерське служіння 20 вересня 1941 року і служила в різних місцях у штатах Колорадо, Канзас і Небраска. Ці роки принесли мені щастя не тільки тому, що я допомагала іншим пізнавати Єгову, але й тому, що навчилась покладатися на нього.

Приблизно тоді, коли Рассел став піонером, Вейн, попрацювавши якийсь час, поступив в університет на сході країни. Згодом його запросили в Бетель. Протягом якогось часу він служив на Фермах Царства, що поблизу міста Ітака (штат Нью-Йорк). На фермах вирощували овочі і фрукти для групи, яка там працювала, і для приблизно 200 працівників бруклінського Бетелю. Вейн застосовував свої вміння і досвід у служінні Єгові аж до смерті 1988 року.

Моя сестра Ардіс вийшла заміж за Джеймса Керна, у них народилося п’ятеро дітей. Ардіс померла у 1997 році. Моя друга сестра Клара залишається вірною Єгові до сьогодні. Під час відпустки я відвідую її в Колорадо. Наш наймолодший брат Кертіс служив у бруклінському Бетелі з середини 1940-х років. Він возив вантажівкою продукти і все необхідне на Ферму Царства і з неї. Він так і не одружився, а 1971 року помер.

Хочу служити в Бетелі

Старші брати вже почали служити в Бетелі, і я теж хотіла. Не маю сумніву, що мене запросили завдяки їхній чудовій репутації. Моє бажання служити в Бетелі розвивалось, коли мама розповідала про історію Божої організації і коли я на власні очі бачила, як сповняються біблійні пророцтва про останні дні. Я пообіцяла Єгові, що якщо він дозволить мені служити в Бетелі, то я ніколи не піду з нього, хіба що доведеться виконувати якісь християнські обов’язки поза Бетелем.

Я прибула в Бетель 20 червня 1945 року. Мені доручили прибирання 13 кімнат, в яких щодня я застеляла 26 ліжок. Крім того, я прибирала коридори, мила сходи і вікна. Роботи було багато. Щодня, працюючи, я говорила собі: «Так, ти втомилась, але ти ж у Бетелі, в домі Бога!»

Коли я тільки почала служіння в Бетелі, то потрапила у дуже незручну ситуацію. Я виростала далеко від міста, тож ніколи не чула про кухонний ліфт [«dumbwaiter», буквально «тупий офіціант»], що на ньому переправляють їжу і посуд з одного поверху на інший. І ось мені на робоче місце зателефонував якийсь брат і сказав: «Пришли, будь ласка, тупого офіціанта вниз», і відразу повісив слухавку. Я розгубилась. Але потім згадала, що на поверсі, де я прибираю кімнати, живе офіціант. Тож я постукала до нього і сказала: «Тебе кличуть униз на кухню».

Одружуюсь з Натаном Норром

З 1920-х років бетелівці, які одружувались, залишали Бетель і служили деінде. Але на початку 1950-х років декому, хто служив у Бетелі досить довго, дозволили залишитись після одруження. На той час Натан Норр очолював всесвітню діяльність, пов’язану зі справами Царства. Тож, коли він виявив зацікавлення моєю особою, я подумала: «Ось він-то вже точно залишиться!»

Натан мав багато роботи, пов’язаної з наглядом за всесвітньою діяльністю Свідків Єгови. Тому він цілком відверто пояснив багато причин, з яких мені варто було добре подумати, перш ніж погодитись вийти за нього заміж. У той час він дуже часто їздив у філіали Свідків по всьому світі і тижнями не бував удома. Тож Натан сказав, що ми подовгу не будемо бачитись.

В юності я мріяла одружитись навесні і медовий місяць провести на Гаваях у Тихому океані... І ось одружились ми взимку, 31 січня 1953 року, і провели суботу після обіду і неділю в Нью-Джерсі. А в понеділок пішли працювати. Зате через тиждень ми все-таки зробили собі медовий місяць. Він тривав сім днів.

Мій діяльний чоловік

Натан почав служіння в Бетелі 1923 року, коли йому було 18. Він набирався безцінних знань у досвідченого Джозефа Рутерфорда, який тоді очолював діяльність Свідків, і керівника друкарні Роберта Мартіна. Після смерті брата Мартіна у вересні 1932 року Натан замінив його. Наступного року брат Рутерфорд взяв Натана з собою у подорож до європейських філіалів Свідків. У січні 1942 року, коли помер брат Рутерфорд, Натану доручили нагляд за всесвітньою діяльністю Свідків Єгови.

Натану була властива далекоглядність, він завжди планував з розрахунком на майбутній розвиток. Не всі вважали це доречним з огляду на дуже близький, як тоді думали, кінець цієї системи речей. Певний брат, побачивши один з графіків роботи Натана, навіть сказав йому: «Що це, брате Норр? Чи ти не маєш віри?» Натан відповів: «Ні, я вірю, але якщо кінець прийде пізніше, ніж ми очікуємо, то будемо готові».

Наприклад, особливої ваги Натан надавав створенню школи для місіонерів. Отже, 1 лютого 1943 року на великій Фермі Царства, де тоді служив мій брат Вейн, почалися заняття у школі для місіонерів. Приблизно п’ять місяців відводилось для інтенсивного курсу вивчення Біблії, але Натан вважав, що студенти обов’язково повинні відпочивати. У перші роки він разом з ними не раз грав у м’яча, але згодом вже не брав участі в іграх, щоб якась травма не завадила йому відвідати обласні конгреси влітку. Натомість він став суддею на іграх, і студенти дуже тішились, коли він відверто перекручував правила на користь іноземних гравців.

Подорожі з Натаном

Урешті-решт я почала супроводжувати Натана під час його поїздок. Мені подобалося ділитися з добровільними служителями у філіалах і місіонерами випадками з життя і служіння. Я могла особисто пересвідчитись у їхній любові і відданості, дізнаватися про їхню працю і умови життя. Упродовж багатьох років я отримую листи вдячності за ті візити.

Пригадую багато цікавих випадків з часу наших поїздок. Наприклад, коли ми були в Польщі, дві сестри стали перешіптуватись у моїй присутності. Я запитала їх, чому вони шепочуться. Сестри вибачились і пояснили, що призвичаїлись розмовляти пошепки у часи заборони діяльності Свідків Єгови в Польщі, оскільки їхні помешкання прослуховувались.

Одна з багатьох, хто служив під час заборони в Польщі,— сестра Адах. Її хвилясте волосся спадало на чоло. Якось вона підняла кучері з чола і показала мені глибокий шрам, що залишився з часів переслідування. Це мене дуже зворушило, адже я на власні очі побачила доказ того, як жорстоко обходилися з нашими братами і сестрами.

Найбільше, крім Бетелю, я люблю Гаваї. Пам’ятаю, як 1957 року ми побували там на конгресі в місті Гіло. Це було щось особливе. Присутніх виявилось більше, ніж місцевих Свідків. Мер міста навіть дав Натану символічний ключ міста. З нами віталися й одягали на шию традиційні гірлянди з квітів.

Ще один конгрес, який я згадую із захопленням, пройшов 1955 року в Нюрнберзі на стадіоні, де Гітлер проводив паради. Добре відомо, що він поклявся винищити народ Єгови в Німеччині, але ось цей стадіон заповнили Свідки Єгови! Я не могла стримати сліз. Сцена була велетенська, а за нею стояли 144 великі колони. Зі сцени я дивилась на понад 107 000 присутніх, але до останнього ряду було так далеко, що я ледве його бачила.

Ми відчували стійкість німецьких братів і силу, яку вони отримували від Єгови під час переслідування нацистами. Це зміцнило нашу рішучість зберігати вірність Єгові. Натан виступив з кінцевою промовою і на прощання помахав присутнім рукою. Усі відразу відповіли, махаючи хустинками, і стадіон став схожий на поле квітів.

Залишився у пам’яті також візит у Португалію в грудні 1974 року. У Лісабоні ми побували на першому легальному зібранні Свідків. Наша проповідницька діяльність тут була під забороною протягом 50 років! Хоча в країні тоді було лише 14 000 вісників Царства, на два зібрання прийшло понад 46 000 осіб. Сльози навернулись мені на очі, коли брати сказали: «Нам не треба більше ховатись. Ми вільні».

Подорожуючи з Натаном, я назавжди полюбила проповідувати на вулицях, а також неформальне проповідування в літаках і ресторанах. Я завжди маю з собою літературу, тому будь-коли готова дати свідчення. Одного разу, коли ми чекали на літак, виліт котрого затримувався, якась жінка запитала мене, де я працюю. Ми почали розмовляти, і всі, хто був навколо, слухали, про що ми говоримо. Служіння в Бетелі і проповідування — це моє життя, і я дуже щаслива.

Хвороба і прощальні слова підбадьорення

У 1976 році Натан захворів на рак. Я разом з родиною Бетелю допомагала йому. Хоча його здоров’я погіршувалось, ми запрошували до нас в кімнату членів філіалів зі всього світу, які у той час приїжджали в Бруклін на навчання. Пам’ятаю, як приходили Дон і Ерлін Стіл, Ллойд і Мелба Беррі, Дуглас і Мері Гест, Мартін і Гертруд Петцінґер, Прайс Х’юз та багато інших. Часто вони розповідали нам про свою країну. Особливе враження на мене справляли розповіді про непохитність братів в умовах заборони нашої діяльності.

Коли Натан зрозумів, що незабаром помре, він дав мені кілька хороших порад, які б допомогли мені, коли я овдовію. Він сказав: «Ми були щасливі в шлюбі. Не всім доводиться звідати таке щастя». Щастя в шлюбі ми мали, зокрема, тому, що Натан був чуйною людиною. Наприклад, під час подорожей ми постійно зустрічали різних людей. Тож він сказав мені: «Одрі, якщо я не представляю тобі когось, то це тому, що його ім’я вилетіло у мене з голови». Добре, що він попередив мене.

Натан нагадав мені: «Після смерті наші надії сповняться і ми більше ніколи не будемо страждати від болю». Потім сказав: «Дивись уперед, бо саме там твоя нагорода. У тебе буде багато спогадів, але не живи минулим. Час втамує твій біль. Не озлоблюйся і не жалій себе. Радій тому, що ти мала приємні хвилини в житті і благословення. Згодом ти помітиш, що спогади приносять тобі радість. Спогади — це Божий дар». І ще Натан додав: «Будь зайнятою — дбай про інших. Завдяки цьому ти радітимеш життю». І ось 8 червня 1977 року Натан закінчив свій земний шлях.

Одружуюсь з Ґленном Гайдом

Натан сказав мені, що я або залишусь у минулому і житиму спогадами, або почну нове життя. Тож 1978 року після того, як мене перевели на Ферми Товариства «Вартова башта» в Уоллкіллі (Нью-Йорк), я вийшла заміж за Ґленна Гайда. Він був дуже гарний, спокійний і лагідний чоловік. До того як Ґленн став Свідком, він служив у військово-морському флоті США під час війни з Японією.

Ґленн працював на розвідувальному торпедному катері в машинному відділенні. Через постійне перебування в шумі він частково втратив слух. Після війни Ґленн став пожежником. Довгі роки війна нагадувала йому про себе у нічних кошмарах. Ґленн пізнав біблійну правду від своєї секретарки, яка дала йому неформальне свідчення.

У 1968 році Ґленну запропонували служити пожежником у бруклінському Бетелі. Потім брати купили пожежну машину для Ферм Товариства «Вартова башта», і Ґленна перевели туди 1975 року. Згодом його вразила хвороба Альцгаймера і він помер. Ми прожили з ним десять років.

Як я змогла пережити це горе? Я знову знаходила потіху в мудрих порадах Натана, які він дав мені перед смертю. Я перечитувала написане ним для мене про те, як жити після втрати чоловіка. Ці думки я переповідаю тим, хто втратив свого чоловіка чи дружину, тож і вони знаходять потіху в порадах Натана. Безумовно, дивитися вперед, як він казав, дуже корисно.

Безцінне братство

Моє життя не було б таким щасливим, якби не друзі в Бетелі. Особливо близькою мені була Естер Лопес. Вона 1944 року закінчила третій клас біблійної школи «Ґілеад» Товариства «Вартова башта». У лютому 1950 року Естер повернулася в Бруклін перекладати на іспанську мову наші біблійні публікації. Коли Натан вирушав у свої часті поїздки, Естер була поряд зі мною. Вона також живе на Фермах Товариства «Вартова башта». У свої 90 з лишком років вона має погане здоров’я, і за нею постійно доглядають.

З близьких родичів у мене залишились тільки Рассел і Клара. Расселу вже понад 90 років, але він ще вірно служить у бруклінському Бетелі. Йому одному з перших дозволили залишитись у Бетелі після одруження. У 1952 році він одружився з Джін Ларсон, яка також служила в Бетелі. Її брат Макс прибув у Бетель 1939 року і в 1942 році став наглядачем друкарні після Натана. Макс і тепер має багато обов’язків в Бетелі, у тому числі він доглядає свою дружину Хелен, хвору на розсіяний склероз.

Коли я оглядаюсь на 63 з лишком роки повночасного служіння, можу з певністю сказати, що я маю щасливе життя. Бетель — мій дім, і я продовжую служити тут з радістю в серці. Дякую батькам за те, що вони привчили мене добре працювати і прищепили бажання служити Єгові. Але щастя було б неможливим без братів і сестер та надії жити з ними на райській землі і вічно служити нашому Величному Творцю, єдиному правдивому Богу Єгові.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Батьки у день весілля в червні 1912 року.

[Ілюстрація на сторінці 24]

Зліва направо: Рассел, Вейн, Клара, Ардіс, я і Кертіс 1927 року.

[Ілюстрація на сторінці 25]

Стою між Френсіс і Барбарою Мак-Нот. У період піонерського служіння, 1944 рік.

[Ілюстрація на сторінці 25]

У Бетелі, 1951 рік. Зліва направо: я, Естер Лопес і братова дружина Джін.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З Натаном і його батьками.

[Ілюстрація на сторінці 26]

З Натаном у 1955 році.

[Ілюстрація на сторінці 27]

З Натаном на Гаваях.

[Ілюстрація на сторінці 29]

З моїм другим чоловіком Ґленном.