СЛУХНЯНІСТЬ

Підкорення владі, виконання наказу або вимоги; бути слухняним означає не порушувати заборону.

У Єврейських Писаннях думка про слухняність передається словом шама́, основне значення якого «чути; слухати». Тож деколи шама́ означає просто дізнаватися про щось за допомогою органів слуху (Бт 3:10; 21:26; 34:5). Але коли сказане виражає волю, бажання, вказівку чи наказ, тоді це єврейське слово передає думку про те, що слухач звернув увагу на щось або послухався того, хто говорить. Адам «послухався голосу дружини», тобто підкорився її бажанню і з’їв заборонений плід (Бт 3:17; пор. 21:12). Цар Саул побоявся людей та «послухався того, що вони говорили», порушивши цим Божий наказ (1См 15:24). Авраам слухався голосу Єгови і виконував його заповіді, тому Єгова дав йому обіцянку стосовно насіння (Бт 22:18; 26:4, 5; пор. Єв 11:8; див. ВУХО).

Те саме єврейське слово використовується і тоді, коли сказано, що Бог «чує» або «слухає» людей. У цих випадках його не можна перекласти українським словом «слухається», оскільки люди можуть лише просити чи благати Бога, а не наказувати йому. Ось чому в «Перекладі нового світу» українською мовою слова, які Бог сказав Авраамові, перекладені так: «Я також почув твоє прохання про Ізмаїла» (Бт 17:20). Подібно Бог «чув» благання людей, тобто відповідав їм, коли вони зверталися до нього в час труднощів чи лиха і коли вважав за доцільне виявити їм милосердя (Бт 16:11; 29:33; 21:17; Вх 3:7—9; пор. Пв 1:45).

Як і єврейське шама́, думку про слухняність передає грецьке дієслово гіпаку́о (похідне від іменника гіпакое́). Буквально воно означає «чути під», тобто покірно чути (слухати). Інше слово, яке передає думку про слухняність,— це пе́йто, що означає «вмовити» (Мт 27:20). У пасивному і середньому стані це дієслово може також означати «повірити» (Лк 16:31; Дії 17:4), «покладатися» (Мт 27:43), «слухатися» (Дії 5:40). Від цього слова походить заперечна форма апейте́о (озн. «не вірити» [Дії 14:2; 19:9] або «не слухатись» [Ів 3:36]), а також інші споріднені слова.

Тож, як видно з вищесказаного, в єврейській та грецькій мовах слухняність означає, що спочатку потрібно щось почути, тобто отримати інформацію або знання (пор. Лк 12:47, 48; 1Тм 1:13), а тоді підкоритися волі або виконати бажання того, хто говорить чи якось по-іншому виражає свою волю або бажання. Підкоряється ж людина тоді, коли визнає чиюсь владу чи право ставити вимоги, а також бажає або готова виконувати те, що від неї вимагають. Як видно зі значення грецьких слів пе́йто і апейте́о, слухняність пов’язана з вірою і довір’ям.

Від слухняності Богу залежить життя. Бог має право вимагати слухняності від усіх своїх створінь. Вони зобов’язані бути цілковито слухняними своєму Творцю — Джерелу, з якого походить життя і від якого воно залежить (Пс 95:6—8). Оскільки він Всезнаючий і Всемогутній Бог, те, що він каже, заслуговує найбільшої поваги та уваги. Земний батько по праву сподівається, що діти виконуватимуть його вимоги, а якщо дитина не реагує на його слова, він може з притиском запитати: «Ти мене чуєш?» Небесний Батько має ще більше право вимагати уваги до своїх слів і відповідної реакції на них. (Пор. Пв 21:18—21; Пр 4:1; Іс 64:8; 1Пт 1:14.)

Слухняність неможливо чимось замінити, без неї неможливо отримати Боже схвалення. Самуїл сказав царю Саулу: «Хіба цілопалення та інші жертви настільки ж приємні Єгові, як послух [форма слова шама́] голосу Єгови? Послух ліпший від жертви, і слухняність ліпша від баранячого жиру» (1См 15:22). Не послухатись означає відкинути слова Єгови, не довіряти їм і, відповідно, не вірити йому. Отже, той, хто не слухається, нічим не відрізняється від того, хто займається ворожінням чи бере участь в ідолопоклонстві (1См 15:23; пор. Рм 6:16). Усний вираз згоди нічого не означає, якщо він не супроводжується відповідними діями. Бездіяльність свідчить про недовір’я чи неповагу до джерела вказівки (Мт 21:28—32). Люди, які лише слухають Божі істини і погоджуються з ними, але не поводяться відповідно до них, «самі себе обманюють фальшивими міркуваннями» і не отримують благословень (Як 1:22—25). Божий Син пояснив, що навіть ті, хто робить щось подібне до того, що вимагається, але робить це явно неправильно або з неправильних спонук, не ввійдуть у Царство, а будуть цілковито відкинуті (Мт 7:15—23).

Боротьба зі схильністю до непослуху. З самого початку Бог попередив людей, що їхнє життя залежить від слухняності (Бт 2:16, 17). Для ангелів слухняність також є життєво важливою (1Пт 3:19, 20; Юд 6; Мт 25:41). Через свідомий непослух досконалого чоловіка Адама, який був головою Єви та прабатьком усіх людей, його нащадки стали грішними і почали помирати (Рм 5:12, 19). Тому люди з природи є «синами непослуху» та «дітьми гніву» і через порушення праведних норм Єгови заслуговують на його осуд. Ті, хто не бореться з вродженою схильністю до непослуху, будуть назавжди знищені (Еф 2:2, 3, прим.; 5:6—11; пор. Гл 6:7—9).

Милосердний Бог Єгова дав усе необхідне, щоб люди могли боротися з успадкованим гріхом, а також отримати прощення за гріхи — передусім за гріхи, скоєні через недосконалість, а не через свідомий непослух. Зокрема він дає грішним людям свій святий дух, щоб вони могли поводитись праведно та приносити добрий плід (Гл 5:16—24; Тит 3:3—7). Люди можуть отримати прощення гріхів завдяки вірі у викупну жертву Ісуса Христа. Ця віра стримує від неправильних учинків і спонукує слухатись Бога (1Пт 1:2). Тому Павло пов’язує слухняність з вірою (Рм 1:16; 16:26; пор. Дії 6:7). В Римлян 10:16—21 він говорить, що людина стає слухняною, коли чує звістку і виявляє віру, а ізраїльтяни були неслухняними (від гр. апейте́о), тому що їм бракувало віри. (Пор. Єв 3:18, 19.) Справжня віра — це «обґрунтоване сподівання того, на що надіються, чіткий вияв того, що реальне, хоча й невидиме», і вона неможлива без впевненості у тому, що Бог є і що він «винагороджує тих, хто його наполегливо шукає». Тому ті, хто має таку віру, слухаються Бога і переконані, що він благословить їх за це (Єв 11:1, 6).

Бог спілкується з людьми не як бездушний диктатор, що лише віддає короткі накази. Він не хоче, щоб люди слухались його, мов тварини, якими керують з допомогою вудил і вуздечки. (Пор. Як 3:3; Пс 32:8, 9.) Також Бог не бажає, щоб його слухались формально або неохоче, як це робили демони, коли підкорялись Христу та його учням (Мр 1:27; Лк 10:17, 20). Він хоче, щоб до послуху спонукувало вдячне серце (Пс 112:1; 119:11, 112; Рм 6:17—19). Тому, коли Єгова виявляє свій намір чи свою волю, він апелює до почуття справедливості і до праведності, до любові та великодушності, до мудрості і здатності людини мислити (Пв 10:12, 13; Лк 1:17; Рм 12:1, 2). Ті, хто має правильний стан серця, слухаються, керуючись любов’ю (1Ів 5:2, 3; 2Ів 6). Справедливість і правдивість звістки, яку Бог передає через своїх служителів, також спонукує до послуху тих, хто її чує. Тому апостол Петро говорить про послух правді, завдяки якому можна мати «нелицемірну братерську любов» (1Пт 1:22; пор. Рм 2:8, 9; Гл 5:7, 8).

Єгова був дуже терпеливим до ізраїльтян. «Щодня встаючи рано», він посилав до них своїх пророків і застерігав їх. Єгова простягав руки «до народу неслухняного і впертого», але ізраїльтяни «зробили своє серце твердим, як алмаз» і «не приймали повчання» (Єр 7:23—28; 7:25, прим.; 11:7, 8; Зх 7:12; Рм 10:21). Навіть після приходу Месії вони намагалися встановити власну праведність на підставі вчинків, яких вимагав Закон. Ізраїльтяни не мали віри і не слухались вказівок, які Бог передавав через свого Сина, тому більшість із них не увійшли до складу небесного уряду. Натомість частиною вибраного народу, духовного Ізраїля, стало багато неєвреїв (Рм 10:1—4; 11:13—23, 30—32).

Крім того, слухатись Бога допомагає здоровий страх перед ним. Той, хто має такий страх, визнає, що Бог є всемогутнім і що він не той, кого можна зневажати або з кого можна насміхатися. Він відплачує кожному за його вчинками. (Пор. Флп 2:12, 13; Гл 6:7, 8; Єв 5:7.) Свідомий непослух або нехтування Божою волею веде до «страшного очікування суду» (Єв 10:26—31).

Писання містить багато підбадьорливих прикладів того, як Божі служителі залишалися слухняними в різних обставинах, ситуаціях і перед лицем різних випробувань. Найвидатнішим із них є приклад Божого Сина, який «упокорився і залишався слухняним навіть до смерті — смерті на стовпі мук» (Флп 2:8; Єв 5:8). За свою слухняність він був визнаний праведним, тому міг принести досконалу жертву, щоб викупити людство від гріха і смерті (Рм 5:18—21).

Слухняність тим, хто наділений владою. Бог призначив свого Сина Царем, тому всі створіння мають його слухатись (Дн 7:13, 14). Він «Шіло» з племені Юди, «якому будуть коритися народи» (Бт 49:10). Він пророк, подібний до Мойсея, якого всі мають слухатись і за непослух якому чекає знищення (Дії 3:22, 23), «провідник і правитель народів» (Іс 55:3, 4). Він поставлений «набагато вище від усякого уряду, влади, сили, панування» (Еф 1:20, 21), щоб перед ним «схилилось кожне коліно» на знак визнання, що його влада від Бога (Флп 2:9—11). Ісус є Первосвящеником, чиї вказівки приносять зцілення та вічне життя тим, хто їх слухає (Єв 5:9, 10; Ів 3:36). Як той, кого Бог уповноважив говорити від свого імені, Ісус міг по праву сказати, що слухняність його словам є єдиною міцною основою, на якій люди можуть будувати свою надію на майбутнє (Мт 7:24—27). Слухняність є доказом любові до Ісуса, і саме любов спонукує його послідовників слухатись його (Ів 14:23, 24; 15:10). Оскільки Бог відвів Сину головну роль у виконанні всіх своїх намірів (Рм 16:25—27), людям, щоб отримати життя, потрібно слухатись «доброї новини про нашого Господа Ісуса», а також привселюдно звіщати про свою віру в нього (2Фс 1:8; Рм 10:8—10, 16; 1Пт 4:17).

Як Голова християнського збору, Ісус Христос наділяє владою інших, як колись наділив апостолів (2Кр 10:8). Такі люди передають його вказівки , тому слухатись їх дуже важливо (2Кр 10:2—6; Флп 2:12; 2Фс 3:4, 9—15). Ці духовні пастирі безперестанку дбають про одновірців «як ті, хто має за це відповісти» (Єв 13:17; 1Пт 5:2—6; пор. 1Цр 3:9). Їм приємно, коли їх охоче слухаються, подібно як це робили християни в Римі та Філіппах і як це робив Филимон, якому Павло написав: «Я пишу тобі, бо впевнений, що ти послухаєшся і зробиш навіть більше, ніж я кажу» (Рм 16:19; Флп 2:12, 17; Флм 21).

Батькам і чоловікам. Батьки мають дане Богом право на послух своїх дітей (Пр 23:22). Те, що Яків, на відміну від Ісава, слухався своїх батьків, безсумнівно, стало однією з причин, чому Єгова «полюбив Якова, а Ісава зненавидів» (Мл 1:2, 3; Бт 28:7). Коли Ісус був дитиною, він залишався слухняним своїм земним батькам (Лк 2:51). Апостол Павло заохочував дітей «в усьому бу[ти] слухняними батькам». Варто пам’ятати, що його лист був адресований християнам, тому слова «в усьому» не можуть означати, що діти мають слухатись батьків, коли для цього потрібно порушити накази небесного Батька, Бога Єгови, адже це не було б «приємно Господу» (Кл 3:20; Еф 6:1). Писання показують, що непослух батькам є серйозним гріхом, а бунтівних синів, які вперто не слухались батьків, за Законом треба було покарати смертю (Пв 21:18—21; Пр 30:17; Рм 1:30, 32; 2Тм 3:2).

Оскільки чоловікові відведена роль голови, дружини мають «в усьому» слухатись своїх чоловіків, наслідуючи в цьому Сарру (Еф 5:21—33; 1Пт 3:1—6). Слід зазначити, що влада чоловіка не є абсолютною і дружина насамперед має слухатись Бога і Христа (1Кр 11:3).

Панам та урядам. Біблія заохочувала рабів «в усьому» слухатись своїх панів і робити це як раби Христа, зі страхом перед Єговою, а не лише тоді, коли пани їх бачили (Кл 3:22—25; Еф 6:5—8). Якщо рабам доводилось несправедливо страждати, то вони — так само як дружини-християнки в подібних ситуаціях — могли брати приклад з Ісуса Христа (1Пт 2:18—25; 3:1). Влада панів була відносною, адже раби-християни слухались їх «в усьому», що не суперечило Божій волі.

Зрештою, слухатись потрібно урядів, правителів і представників влади (Тит 3:1), оскільки Бог дозволяє їм існувати і надавати певні послуги своїм служителям. Тому від християн вимагається віддавати «кесареве кесарю» (Мр 12:14—17). Християни слухаються законів кесаря і платять податки насамперед не через те, що бояться його «меча», а через своє сумління (Рм 13:1—7). Оскільки сумління є вирішальним фактором, то християни не підкоряються людським урядам, коли їхні закони суперечать законам Бога. Саме тому апостоли не послухались правителів, які змушували їх припинити виконувати Божий наказ проповідувати. Вони рішуче відповіли: «Ми повинні підкорятися передусім владі Бога, а не людей» (Дії 5:27—29, 32; 4:18—20).